Це штаб Гаркавки. Тут він командує небом, тут продає квитки, свариться з пасажирами, звідси посилає сигнали в далекий голубий ефір:
— Алло, алло, я Гаркавка! Як ви мене чуєте? Повторіть!
Будка аж горбиться, коли ми підходимо до неї. Видно, глухими ночами, восени, коли на острові нікого нема, хтось підкрадається до неї з дикунів і ножами, реготом, вогнем темряви лякає бідну нашу будку. Он якісь бузувіри обсмалили і обкурили їй димом півбока, видавили шибку, порізали двері, а на стіні чиясь рука видряпала грізні клички й погрози: «Ти, Шнобель!», «Фуса, привет!», «Рога скручу, Козел».
Аби моя воля, каже дід Яким, сторож із баржі, я б цих патлатих, що все ріжуть, палять і нищать, я б їх ловив, зв’язував і одвозив у Київ у зоопарк. І вішав би їм на груди таблички, а на табличках писав би оті поганющі слова, які вони видряпують на стінах і на живих деревах: Фікса, Шнобель, Кривий Зоб, Козел. Хай би вони сиділи в клітках, кожен із своєю табличкою, а мами щоб приводили малих дітей до них і казали: «Бач, дитинко, такого не можна робити, бо й тебе посадять туди…»
— Стій! — командує Гаркавка, привівши ватагу до свого штабу.
Хлопці завмерли на місці, а наш Майко, на голову вищий за Гаркавку, стоїть і з надутою серйозністю заглядає згори вниз Гаркавці в потилицю, як дятел у дупло, мабуть, для того, щоб розсмішити нас. Та хлопці і вусом не ведуть, їх не розсмішиш. Тим часом Гаркавка дістає з кишені чималенький залізний ключ, таким ключем можна фортеці відмикати. Він довго колупається в замку, сердито бурчить:
— Арештанти, анциболоти! Сірників напхали в замок.
Пошарпавши за двері, Гаркавка ривком відчиняє їх.
З джухканням і курявою б’є вітер із будки, зриває льотчицький кашкет з голови коменданта. Запах гіркої порохняви і цвілі стріляє хлопцям у ніс.
— Ап-чхи! — дружно кажуть вони.
— Будьте здорові, — спокійно одказує Гаркавка.
Цілим оберемком викидає він з будки лопати, городню сапу, великий сікач, дві мітли і віник.
— Ти, ти й ти! — швидко розпоряджається Гаркавка, тикаючи пальцем у кого попало з гурту. — Лопати в руки і гайда в поле. Щоб знищили все кротовиннє і молоді будяки.
Ну от, бригада землекопів готова, вона стоїть озброєна лопатами, а хтось уже вимахує сікачем. Ще ранньою весною Гаркавка викосив траву, обійшов острів і визбирав тріски й склянки, де які траплялися, засипав промиті дощами канавки і ями, а потім взяв у радгоспі тракторець і закоткував увесь луг.
Та все ж…
Немов нічний диверсант, забрався на острів кріт (і хто його перевіз через Десну?), нагорнув довгим рівненьким рядком отих горбиків-териконів, які тепер чорніють з трави. Їх треба гарненько розрівняти, а якщо вдасться, то й вигнати крота за межі льотного поля. (Ви знаєте, що таке виганяти крота і скільки то буде писку, реготу, настрашливих «ось!», «не чіпай!», «вкусить!», коли хлопці викопають і вигорнуть з-під землі щось дивовижне, небачене, те, що називається в народі — зінське щеня? Ми ще повернемося до підземних кротових лабіринтів, коли буде нагода). А в хлопців ще один клопіт — знищити молоді будяки, які наросли вже після першого укосу, випнулися до сонця і своїм тугим лапатим листям ніби сміються, дратуються з Гаркавки, показують йому повні пригорщі золотої роси. Ех, походить сьогодні гострий сікач по буйних будякових головах!
Робота, як бачите, у землекопів не дуже нудна. Та все ж Майко чогось огинається і боком-боком, поза спинами інших, обходить гурт з лопатами і підкочується до коменданта:
— Я «зебру», я з вами «зебру» буду вішати!
Він так гаряче і віддано дивиться иа Гаркавку, що наш комендант, якби він навіть був кам’яний, не зміг би йому відмовити. Щось тільки німе, насмішкувате промайнуло в очах Гаркавки, мовляв, і хитрий же ти лис, Майко Голованчику, але комендант одразу ж і махнув рукою, погодився: ладно, беру тебе з собою!
І от вони втрьох, Гаркавка попереду, а за ним Санько і патлатий Голованчик, ідуть сипучою доріжкою на пагорб, на самий його вершечок.
— Гурію Івановичу, — оббігає Майко по дорозі коменданта і намагається зазирнути йому у вічі. — Ви де новий човен купили, у Києві?
— У Києві, — холодно зронює той.
_ — Сильний човен! І назвали добряче — «Алігатор». А скільки грошей второхкали? Рублів, мабуть, триста? І привезли як? Катером чи на машині?
— Катером.
— Ну, а ваша стара довбанка? Що ви будете з нею робити?
Майко навіть облизав спраглі пришерхлі губи: так йому пече, так кортить знати, що буде з довбанкою, куди і в які краї попливе пропахла смолою посудина, чиєсь неждане щастя?
— Продам, — ще холодніше одказує Гаркавка.
— І кому? Напитали покупця? Щоб не комусь ледачому, а в добрі руки…
— Не думав, — одбуркується Гаркавка.
Може, Гаркавка навмисно такий холодний і неприступний, щоб роздражнити Майка ще більше. І бідний Maйко аж витягує шию та знов за своє:
— Вам два човни — воно ні до чого. Ви самі, а син ваш Артур не любить возитися…
Щось, видно, Гаркавці не сподобалося в тих словах. Одвернувся, крякнув і пішов різкіше.
