Чублик упав на пісок і, як риба, важко заглипав ротом. Бо що не кажіть, а через очеретину у воді не дуже надихаєшся. Упав коло Чублика і Сиз XII. Мокрі його вуса одразу вгорнулися качалочками в білий пісок. Він дихав ще важче, і туге черевце у нього то опускалося, то підіймалося подушечкою.
Сиз лежав і злякано думав: що то за потвори, що то за спалений ліс, звідки взялась та хижа птиця? Він був у полоні цих невеселих думок, а Чублик копилив губи, дивився на Сиза і раптом зачмихав:
— Діду! Ви коли впали в яму, ви й тоді не випускали люльку. В зубах, ось так держали! Ви що, і в воді смоктали її?
— І в воді.
— А як же ви дихали?
— А так і дихав. Через люльку. У мене чубук он який довгий!
Сиз цмокнув її з гордістю. І знов зашкварчала, потекла йому в рот руда водичка. Він спересердя сплюнув.
— Гайда додому, бо скоро світатиме! Треба наших оповістити: біда. Якісь розбійники об'явилися в пущі!
Вони встали й пішли понад річкою, в широкі луги, на місячне сяйво, яке коливалось, вигравало на озері. Почались рідні місця — гайки, ліщинники, світлі поляни, де тривуси й стовуси збирають гриби і ягоди. Сиз підкручував вуса і накульгував менше, казав, що в холодній воді, на джерелах, йому трохи відпустило ногу. А скоро вони загледіли таку до щему рідну картину: темний берег, човник на прив'язі, довгі дерев'яні поручні, над якими горіли світлячки-ліхтарики. І там, коло ворітець, стояла висока самотня постать у чорному, склавши руки на грудях, і когось чекала з лісу. У Сиза швидко-швидко забилося серце: то виглядала його мила й добра Мармусія!
Вони підходили до корча, коли знов — у котре за цю ніч! — пронеслась над ними чорнодзьоба птиця і крикнула:
— К-к-куа!
Повернула, кинулась на них з неба. Здавалось, хижим оком вона хотіла заглянути їм у вічі, щоб запам'ятати обох їх навіки. Круто неслась згори, розгорнувши сильні крила, як раптом щось кинулось їй назустріч. Кинулась Сизова зозуля, маленька й темна, як грудочка. «Зімне, зітре її Куа», — подумав Чублик. А зозуля неслась, як скам'яніла грудочка, цілячись собою в саме серце Куа. І хижа птиця перед ударом зозулі раптом шмигнула вбік, скрикнула і, наче зламавши лет, різко знялась вгору.
«Втекла, втекла, гемонська птиця!» — радів Чублик, радів і не вірив собі. Зозуля, така маленька, прогнала геть якусь здоровенну люту гаргару! Сиз був радий, він і гадки не мав, що коли Куа провела їх до самого дому, то так просто вже не відчепиться.
Після важкого лісового походу Сиз упав на диван і одразу ж неспокійно заснув. Та й уві сні ввижалися йому страшні волохаті потвори, била крилом над ним чорна птиця.
Сиз прокинувся. Перед ним на килимі стояли, задерши носки вгору і ніби кличучи його в дорогу, наваксовані черевики. Сорочка, штани, підтяжки, кашне — все було випране і дбайливою рукою Мармусії складено на бильце ліжка. Ніхто б не сказав, що той одяг був учора весь в багні, в піску, в річковому мулі, а до того ж ще й трохи підсмалений в лісі вогнем.
Сиз кахикнув, закурив люльку і невесело замугикав пісню:
Одчинив музей, запалив над входом один і другий ліхтарики і глянув на зорі, на небо, на ліс. З темного лісу заходили хмари, тривожно гули дерева, і низько летіли три пташки, тонким писком перекликаючись між собою. Вони тікали і ніби ще когось, тихо й жалібно, звали за собою.
«Кхем, знов там гуляють розбійники!» — сказав Сиз про ліс. Одначе йому подумалось, що той гул і чорний вогонь прокотяться десь далеко, за скелями, і до їхніх домівок не повернуть. Стовуси нікому в світі лиха не заподіяли, то хто і з якого дива буде нападати на них?
З такою думкою Сиз XII запалив світло в музеї, і от глядь — перед ним стояв уже перший гість. Виріс наче з-під землі. Видно, гість далекий і одягнений трохи незвично — в чорному плащі-накидці. Високий комір і насунутий низько берет закривали майже все лице, так що очі його визирали тільки у вузеньку щілинку.
«Ти диви, він ще в бер-р-реті!» — різко, по-пташиному прошепотіло щось Сизові на вухо. Сиз повернувся, але нікого коло себе не побачив. І зозулі поблизу ніде не видно було.
Натоптав люльку і сказав:
— Прошу! Перший зал. Світлячки, які трапляються нам у лісі просто на землі.
Довгим чубуком, як указкою, він почав показувати гостеві свої скарби — гнилички, трухляві корінці й кору, перетлілу серцевину пнів. Але що це? Низом так і тягло, так і віяло холодом — і ніби від гостя. Гість стояв оддалік, чорний і надто високий; він кивав головою, казав: «Pax, pax! Чудово, чудово!» — але слова його були якісь холодні.
— Мармусіє, принесіть мені, прошу вас, теплі капці, бо мені щось морозить ноги.
Сиз XII показував далі, він потроху захоплювався, забував на мить і про тривогу в лісі. Однак почув за спиною твердий крок: то ступив до нього гість. Війнуло ще дужчим холодом, і тоді над Сизом, а вірніше, між Сизом і гостем, як тінь, пролетіла зозуля.
