Петренко пригадує собі «алхемика» з набутим у будьоновському обозі «кондуктором» і хоче послати за ним, щоб направду зірвав за бронепотягом якийсь місток. Та десь коло будки почувся вже гудок паротяга. Ховаємося до ліса й з биттям серця вглядаємося в залізницю: вдасться чи не вдасться?
Бронепотяг йшов скорим ходом. Зрештою, була то тільки слава, що панцерник. Звичайний паротяг, обабіч якого було дві залізні плятформи з-під вугля, укріплені мішками з піском і озброєні гарматою та двома кулеметами кожня. Поперед і позаду себе «панцирник» мав по одній звичайній порожній плятформі. Світла немав, крім червоних лямпок. З гуркотом минає нас. Спереду, на підвищенні, коло ледви видніючої в темноті гарматньої люфи — темна постать, що попахкуючи цигаркою, понад порожньою плятформою оглядає лінію. Зауважить - чи не зауважить! Хтось невидний виспіває «яблучко»: «Ех, яблучко, да куда котішся? — попадьош будьоновцам — нє варотішся»!.. Колеса на хвилину змінили тон на звільненій з землі лінії. Одна коротка хвилина і... дикий крик залоги, свист контрпару, і... темний клубок з гуркотом покотився з кількаметрової гори, раптово зупиняючись на трісках старих сосон. Порснув паром і вогнем паротяг, розлігся по лісах акорд вибухів гарматних набоїв і... все було скінчене.
Із ліса вибігають темні постаті козаків. Ідемо і ми. Безформенний труп бронепотягу, увінчаний колесами задньої плятформи, спочивав на розторощених крайніх соснах. Під насипом непритомно стогнав червоноармієць, що вискочив видно в леті. Замовк, проткнутий шаблею чорнолісця. Присвічуючи смолоскипами із намочених в горіючу оливу соснових гиляк, надурно шукали між обличчями когось живого, чи придатного до ужитку кулемета. Одна гармата — догори колесами на розчавленій бронеплятформі, друга — зірвана з лафета, лежала осторонь з невистріленим набоєм. «Фахівці» з трудом відчинили замок і зняли його.
На поляні у лісі, де стояли кулеметні тачанки і вози з вибуховим, коротко обговорюємо плян дальшої роботи. Рішено: на перерваній лінії, що по ній ітиме ще потяг із Знам'янки, зробити «млинок», ближче до будки. На другій лінії, що нею може надійти потяг із Олександрівни, зробити «гніздо» перед «переведеною стрілкою», що відслужила вже свою службу. Оба відтинки оточить холодноярська піхота.
Бочку із смальцем урочисто зсаджають з воза і розбирають смалець у відра, що служили повстанцям за котли для варення кулішу. Хмара бере мене під руку:
— Ходім, осауле, побачиш як «млинок», робиться.
Як робиться — я вже знав, розпитав старого партизана, що одержавши відро смальцю, витісував з патика «копистку». Та подивитися було цікаво.
«Гніздо» давно мені знане, бо із всіх повстанчо-партизанських «способів» на залізниці було найбільш поширене і практичне. Витягнувши ломами з вилками «костилі», що ними рейки прибиті до шпал, розширювали ломами рейки настільки, щоб колеса паротяга всіли між ними. Спосіб добрий, бо машиніст ніколи не зауважить небезпеки — лінія ціла. При невеликому розгоні потріскають хіба тільки пружини в буферах та голови у тих що стоятимуть близько стін вагонів; при більшому розгоні — повискакують вагони один на одного.
Приходимо на місце. Партизани з відрами розбрелися по відтинку лінії, що не мав похилу і копистками густо намащують рейки смальцем. Змастивши простір, що міг вмістити потяг, підходимо в тінь дерев, де чекала вже холодноярська піхота, готова до нападу. Не минуло багато часу і на лінії показалися світла паротягу, за ним довга валка вагонів з освіченими вікнами.
— Пасажир — незадоволено буркнув Хмара, — шкода омасти. Ну щож... Перевіримо білети — кілька комісарчиків напевно знайдеться.
Вігнавшись на масні рейки, потяг раптово станув. Паротяг скажено працював, крутячи колесами на одному місці. Виглядало це дійсно «кумедно», так, що годі було стриматися від усмішки. Машиніст вискочив і нахилився над рейками. Видно було «бувалий», бо крикнувши помішникові, щоб той стримав машину, сам став на освітленому місці і замахав білою хустиною. З вагонів вискочили якісь жінки. Мужчина в білому плащі підійшов до машиніста і порозмовлявши, станув поруч на пляму світла.
Наближаємося, оточуючи потяг. Підходимо з Хмарою, Василенком і кількома козаками до паротяга.
— Що за потяг?
Чоловік у білому халаті виступив вперед.
— Санітарний. Везем важко ранених з-під Криму. Я головний лікар і комендант.
— Ви комуніст?
— Ні. Я мобілізований лікар, катеринославець.
— Між раненими і персоналом є комуністи?
— Ранені для мене — тільки ранені. Цікавлюся їх станом здоровля — не політичними поглядами. Персонал я набирав сам, переважно з людей, що працювали у лікарнях. Працюють куска хліба ради — комуністів серед персоналу нема — ручу вам словом чести. Не міг би вам того слова дати, та політичний комісар — комуніст, з медичною сестрою і коханкою в одній особі, — теж комуністка-жидівка, — поїхали наперед бронепотягом. Почули у Знам'янці, що на цім відтинку бувають напади партизанів.
— Ну, добре. Але ліки й перев'язочний матеріял ми у вас заберем. Залишим найнеобхідніше, поки зможете одержати. Лікар усміхнувся.
