Петренко дає сигнал: приклавшись до свойого німецького штуцера, валить стрілом червоноармійця, що в останній мент зауважив небезпеку і станув з розкритим із переляку ротом. Посилаєм мовчки у корчі півтораста куль і без крику біжимо вперед. Посипалися ворожі стріли, розбігаючись з яру в оба боки, бо й ті, що були на горі у лісі, почали стріляти, не знаючи ще по кому. При перших кроках упав один козак з простріленою головою. Червоноармійці з яру, відстрілюючись, утікали по схилах на гору. Зупиняючись на мить, хлопці беруть на мушку сірі постаті між корчами і біжать вперед. Залишаєм позад себе розірвану лаву і виходимо із яру в долину, порослу вже старим лісом. Тут зауважуєм, що бракує нам ще одного і то кулеметчика, що ніс на плечі «тіло» кольта. Від кулемета залишився нам лише триніжок. Ніс його на плечі легко Бугай, що не пішов із своїми за залізницю, а залишився в Холодному Яру; взяв його у корчах від кулеметчика, що пристав, біжучи з важким залізним триногом. Сусіди бачили, як упав мертвим кулеметчик з кольтом, та не було часу вертатися за кулеметом. Задиханий дід Гармаш «фільозофує», мовляв, добре хоч триніжок залишився — буде на чому куліш у відрі варити.
Позаднас стріли, свистки й крики. Ідемо скорим кроком, щоб через Грушківську дорогу перейти у частину ліса, ближчу до Мельничанських хуторів. Та... з-поміж дерев, витикається назустріч нам із триста чоловік скупченої резерви червоних. Привітані вогнем наших рушниць і ручних кулеметів, розбігаються в боки, залягаючи в лави. Резерва поспішає за нами. Побачивши, що дід Гармаш знову задихається, Петренко передає команду іти кроком. Червоні біжать стріляючи, з криком «Ура». Кулі ляскають по деревах, залишаючи за собою білі плямки. Свиснувши у пальці, Петренко командує залягти і дати вогня. Резерва теж залягла і псує набої. Рушаєм дальше; рушає і резерва та вже не біжить. Отаман турбується, щоб не напоротися на лаву із Грушківки. Тим часом назустріч нам, під укісним кутом, з'являється частина «знайомої» лави, що звернула. Побачивши нас, залягає і сипле стрілами. Залягаєм і ми «валєтом», стріляючи в оба боки. Червоні кулі понад нами летять — свої до своїх. Коли ж резерва відкрила вогонь із двох станкових кулеметів, це так стурбувало червоних з другого боку, що почали відсуватися назад. Збоку нас стріляла ще невидна друга частина лави.
Нема часу залежуватися. Підводимося і, «наплювавши» на резерву, з улюканням гонимо зірвану лаву. Як зникла з очей, міняєм легко напрямок. Резерва хоч і відстала, але йшла за нами, очевидно з надією нагнати нас на іншу червону лаву. Переваливши через горб, сідаєм за ним відпочити. Впереді збоку розлягається нова пачка гарячої стрілянини. Та Галайда із своєю групою зустрів лаву, що йшла з Грушківки. Гармаш, прислухавшись до стрілянини, підійшов до Петренка і витягнув, як звичайно, руки «по швах»:
— Пане отамане! Галайда веде тих сукіних синів Кривенковим яром. А потім заверне, певно, праворуч. Так ми своїх поведем отуди, а там за шпилем може й зведем їх, щоб червоні з большевиками собі повоювали.
Рушаєм «отуди». Червоні, вийшовши на залишений нами горб, починають стріляти по нас, вже на другому схилі долини. Дійшовши до підніжжя присадкуватого шпиля, окружаєм його і, повернувши різко вправо, спускаємся у порослий корчами яр. Час-од-часу пострілюєм, щоб дати знати про напрямок нашого руху і Галайді, і резерві, що стратила нас з ока в корчах. Пострілюючи, пішла за нами в яр. Галайда вже не стріляв, лише ворожі кулі, що зрідка посвистували над нами, надлітаючи з того боку, сповіщали нас, що пішов у цей самий яр з другого кінця.
Коли минули шпиль, дід Гармаш станув і показав отаманові на невеличкий ярок, що попід шпилем відходив від яру на гору, у зруб, що тягнувся до самого яру, де ми проривалися. Петренко зупинив відділ і нетерпляче поглядав убік, звідкіль мала надійти група Галайди. Стріли резерви над нами наближаються. Нарешті у яру почувся рух. Петренко прикладає до рота руки й каркає. З другого боку приписово відкаркує ворона. Отаман каркає ще, і в тому «к-а-а-р-р!» летить до Галайди «наказ» — поспішай!
Між корчами показуються задихані «галайдівці»; підбігає і сам сотник.
— Далеко залишилися «товаріщі»? — питає похапцем Петренко.
— Досить...
— Ну — рух!
Втягаємся «гусаком» у ярок і дном його вибігаєм із яру. У корчах, вже на рівному, Галайда оповідає, що в Кривенковому яру червоні навалилися на його групу згущеними відділами. Прорватися було годі, мусів накивати п'ятами. В сутичці мав одного вбитого. Два легко ранені — не відстали. Третій, з перебитою ногою — не було ради — застрілився.
У залишеному нами яру заклекотіла стрілянина. Червоні билися вже у корчах з большевиками...
Сідаєм відпочити і покурити. В різних частинах ліса лунала стрілянина. У Гадючому і Чорному ярах йшла зовсім поважна «війна». Там «цюцюбабилися» групи Василенка та молодшого Деркача.
