Було добре, що напередодні мороз пустив; під ногами було м'яко, ночі були темні. Андрій ворожив, що на завтра розпустить зовсім. Якщо пару днів так утримається, Петрові буде на руку.
За кілька хвилин Петро, одягнений у звичайну селянську одіж, з револьвером, кинджалом і двома бомбами під свиткою, з хлібом і салом в торбинці пішов лісом у напрямку Грушківки.
Другого вечора мали відомість, що Лопата з карателями забавляється дальше в Юрчисі. Третього дня була неділя.
Про Петра ні слуху, ні духу. Петренко вже непокоївся і жалкував, що пустив.
Коло полудня вартовий з боку жаботинської дороги прибіг до землянки з повідомленням, що корчами, з яру, де були кринички, іде якийсь чоловік. Іде кінським слідом просто до землянок. Воду коням звичайно приносили, та іноді водили їх до криничок. Підковані на гостро копита залишали слід. Одним із таких слідів ішов до нас невідомий гість. Вартові стояли по двоє. Отож один прибіг повідомити, а другий стежить за тим, що йде. Схопивши зброю, вибігаєм із землянки, та на східцях проходу стримуємся. В корчах за стайнею чувся вже хід. Виставивши обережно голови з проходу, вглядаємося з Петренком між корчі. З-поміж корчів виткнувся незнайомий селянин і, нахилившись над проходом у стайню, з цікавістю приглядався. Почувши форкання коней, відскочив і прожогом зник у корчах. Вискакуєм на поверхню: «стій!»
— Кров із носа — треба догнати!
Хвилюється Петренко. Біжимо. Та в корчах тримав уже незнайомого другий вартовий, уставивши йому дуло рушниці між очі. Петренко хвилину приглядається.
— Ти звідкіля?
—Я з Жаботина. Та ось Семен мене знає — зрадів незнайомий, побачивши між козаками, що підбігли, жаботинця.
— Хто тебе послав?
— Ніхто, єй-богу ніхто! Я на Мельничанські хутори іду. При неділі сестру відвідати. Сестра там у мене замужем.
— Чому не йшов дорогою?
— Ну, бо... пішов лісом, навпростець... Дорогу скоротити.
— Чогож ти слідом кінським ішов і убік звернув?
— Та от нечистий поплутав, зацікавило — звідкіля тут кінь узявся!?
— Ну, а тікав чого, як побачив звідкіля узявся?
— Ну, бо... — злякано затявся дядько.
— Бо знаєш звичай... — сумно усміхнувся отаман і звів курок револьвера.
Незнайомий зблід і впав на коліна.
— Помилуйте! Щоб я дітей своїх не побачив — не покажу нікому! Словом ніколи не згадаю, що...
Куля зробила на чолі червону плямку. Отаман сховав револьвера і кивнув козакам на труп.
— Закопайте у яру під корч. Ходім Юрко.
Глянувши з жалем на мертвого незнайомого, іду за отаманом. Може був він звідуном ворога, а може й справді звичайна людська цікавість привела його на край життьової стежки. Чи не однаково?
Ліс — не місто з трамваями і театрами... Його закони тверді, як і ті, що велять деревам рости вгору а на зиму скидати листя. На вазі лежали: доля однієї родини і доля сотень родин.
Наступного світанку вартовий з боку Грушківки повідомив, що лісом іде Петро, несе щось на плечах. Цілою землянкою біжимо назустріч. Петро стояв край корчів коло другого вартового і, важко відсапуючи, витирав рясний піт з обличчя. Поруч лежав лицем до землі якийсь кремезний чоловічина, в одній білизні, зв'язаний. Побачивши нас, Петро по-дитячому радісно усміхнувся і, нахилившись, перекинув зв'язаного горілиць.
В усіх вирвався крик захоплення:
— Лопата!
Знав дехто із нас добре те брутально-гарне, широке обличчя з русявими вусами, бо ж коли ми були у Кам'янці за міліціонерів, не раз доводилося стикатися і розмовляти з грізним начальником карательного загону. Пізнав Лопата і нас з Чорнотою. Апатичний погляд його запалених очей став іще більш безнадійним. Андрій «привітався» та Лопата мовчав, стиснувши уста, мелянхолійно дивлячись у небо.
Обступаєм Петра, розпитуючи подробиці. Петро оповідає:
— Як пан сотник тоді увечері сказав, що карателі у Юрчисі, так мені аж під серцем залоскотало. Я ж Юрчиху і ту вдовичку Лопатину добре знаю.
Тієї ще ночі був я у Юрчисі. Побродив по городах, під вдовину хату заглянув, думав, підловлю Лопату десь на дворі. Не було нагоди. Під ранок пішов до ліса, переднював, увечері знову до села. Цілу ніч патрулював — не мав щастя. У Лопати гості з Кам'янки були, ночували, коло хати вартові цілу ніч крутилися. Ще переднював у лісі, вже й харчі скінчилися.
У неділю щось веселіше виглядало: карателі видно самогону досить замовили — цілий вечір у селі співали, гульки...
Перекрадаюся з города на город, то за стіжок, то за клуню, на дворі темно, під ногами м'яко — не гуркотить. Пси на вулиці за п'яними карателями гавкають.
Коло півночі стихло. Підкрадаюся з города під вікно до вдовички — чую співає сама з Лопатою, та веселі обоє, язики заплітаються. Думаю собі — потягнуть ще самогону — добре спатимуть. Піду гляну, що довкола. На вулиці за ворітьми — варта з кулеметом, — теж поспівує. На подвір'ї — нікого. Пса нема. Вернувся під те саме вікно. Заслонене, та вверху щілина. Вилажу на сливку, аж серце зраділо, як побачив «приятеля».
