Вхопивши мене руками за шию й бороду, скрутив мою голову до себе і вп'явся губами в уста. Сморід самогонного перегару і квасної капусти із цибулею забив мені віддих. Маючи заняті руки, без спротиву приймаю поцілунок. Очевидно, задоволений цим, він пустив мене й пішов поруч, важко дихаючи, обдумуючи плян «дальших операцій».
Похапцем орієнтуємося в положенні.
Ті чотири, що поїхали вперед, сховалися вже за горбок. Калмик із кіньми був на п'ять-шість кроків від нас. Рушниці в усіх за плечима. Три-чотири постріли — й будемо з Олею на конях. Хотів вже дати Олі знак, та у цей мент другий червоноармієць, медведуватий, понурий кацапило, що мовчки йшов, важко сапаючи коло неї з другого боку, здобувся на слово.
— А чи ви, дівчата, бандитів часом не зустрічали? Якась думка блиснуда в моїм мозку, та Оля попередила:
— А хто його розбере чи воно бандити, чи не бандити! От над'їжджало якихось із десять на конях назустріч. Старший насторожився.
— Як були одягнені?
— І в шинелях, і в чумарках, на шапках чорні верхи мали.
— А куди поїхали?
— Спитали нас, чи є хто у Бондуровій, тай погнали назад на Ставидла.
— А ви що сказали?
— Сказали, що є наші, красновірмейці. Старший загнув у наш бік семиповерхового матюка і тривожно глянув на дорогу, вслід чотирьох червоноармійців, що зникли за горбом.
— Давай коні — гукнув на калмика. — А ви завертайте назад у Бондурову!
— Та ж ми до тітки, на хрестини! — запевняю його «дівочим» голосом, сміючися в душі з такого повороту справи.
Старший, що йому від нашої «новинки» про близість партизанів відразу відбагнулося «свабодной любові», грізно вхопився за шаблю.
— Ось я вас похрещу зараз! Марш назад! Повертаємо й мовчки йдемо назад.
Коли позад нас став віддалятися стук копит, Оля глянула на мене й зайшлася веселим сміхом.
— Ну чого? Раденька, що дурненька?
— Ой, Юрасю! Не видержу! Як би ти бачив, що в тебе за дурненька міна була, коли він тебе поцілував!
— Добре тобі сміятися, як тобі такий вихований кавалер попався. Навіть ні разу не вщипнув тебе. А попробувала б ти була з моїм поцілуватися, коли йому із рота несло, як із бочки з закваскою на самогон.
Оля знову зареготалася.
— Це тобі, Юрасю, наука. А то ваш брат, як тільки наликається самогону — так зараз цілуватися лізе. Тепер вже знаєш, що то за приємність?
— Присягаю тобі, Олю, що як «наликаюся» — ні до кого цілуватися ніколи не полізу, але давай но в поле звертати, а то чорт ще нових аматорів наднесе.
Переконавшися, що наші «кавалери» сховалися вже за обрієм, звертаємо у поле і спустившися в одну із балок, берем знову напрямок на Ставидла.
Зробивши солідного «гака» полями, вийшли ми на хутори коло Ставидел.
Коротий зимовий день вже кінчився, коли ми зайшли до самітньої в полі садиби. Господарі були добрими знайомими Олі. Була це одна із вірних сховок, що ними вона послуговувалася підчас своїх розвідчих мандрівок. Прізвище господаря, зрештою, було знайоме і для мене, бо був це дуже добрий слюсар, який пару разів ремонтував нам попсовані кулемети.
Він тільки рік господарював, вернувшись до села після смерти жінчиних батьків. До того працював на фабриці в місті.
Господиня, миловидна чепурненька чорнявка, радісно привитала Олю.
Ще по дорозі ми з Олею умовилися, що не будемо виявляти, що я не дівчина. Мені хотілося перевірити, чи господарі здогадаються про те при ближчому обзнайомленні.
Оля представила мене, як свою товаришку-вчительку — Ніну. Найбільше радости справив, здається, Олін прихід дитині господарів, може шестилітній, симпатичній дівчинці — Дусі. Стоячи на рундуку, вона захоплено плескала рученятами.
— Тьотю Олю, тьотю Олю! — а мене тьотя Тіна ще одного віршика навчила!
Оля погладила кучеряву голівку.
— А ну кажи.
Дуся «стала в позу» і приготовилася до деклямації. Я сподівався почути якогось дитячого віршика, але мала з відважними жестами і з доброю інтонацією продеклямувала «Розриту могилу» Шевченка. Коли вона, нахиливши голівку, з чуттям проказала:
«Ех, як би то знайшли, що там поховали.
Не плакали б діти, мати б не ридала», — ми всі нагородили малу артистку бурхливими оплесками.
Оля пригорнула її й обернулася до господарів:
— Я вам казала, що вона, як виросте, буде поеткою, або знаменитою артисткою.
— Не хочу, не хочу! - запротестувала Дуся.
— А чим хочеш бути?
— Я буду отаманом!
Це бажання, висловлене надзвичайно поважним тоном, викликало в усіх сміх.
— Це вона побачила, як коло нас Маруся на коні свій загін вела, і з того часу завжди мріє отаманом стати, — пояснила господиня. Трохи збентежена сміхом, Дуся обхопила Олю за шию.
— Дай, дай тьотю Олю, я тебе поцілую! Оля відвернула набік уста.
— Не хочу. Не люблю. Іди до тьоті Ніни-вона любить цілуватися.
Мала перескочила на руки до мене і почала обціловувати.
Оля із господинею заходилися коло печі готовити їсти. Господар пішов у село розвідати, що там нового.
Ми з Дусею, тимчасом сівши у другій кімнаті на ліжку під теплою грубою, завели розмову, підчас якої я довідався багато «цікавих речей».
