— От так... Помочі мені нема ніякої, сама, стара... Хоч би ти сказав моїм парубкам, бо мене не хочуть слухати,— хай би женився вже котрий! Невісточка молода — і поміч була б мені старій, і в хаті якось веселіше було би...
— Не журіться, мамо! От Україну відвоюємо, тоді відразу дві невістки приведемо вам.
— Коли б Господь дав скоріше!.. Андрієчку, може вам зсмажити чогось, може їсти хочете? Відмовляємося:
— Дякуємо. Ми на хвилинку,— їдемо дальше.
Побалакавши трохи — сідаємо на коней.
Через який кілометр з хати вибігає без шапки селянин.
— Агов — Андрію! Злізай-но, брате! Самогону вигнав — перша сорта! Баба вареників макітру наварила — поможіть но змолоти! Андрій стримав коня:
— Зайдем... добрі хлопці. Тай їсти захотілося трохи. Заходимо до хати. На столі пляшка і макітра з варениками. Під образами рушниці. Під лавкою кулемет «Максім», накритий жіночою запаскою. Андрій підняв запаску і глянув на механізм. Господар засміявся:
— Не дивись, брате! — «як рибляче око»! Якось Левадний заскочив, так чуть не з'їв мене за те, що густо був змащений і трохи порохом припав.
Сідаємо за стіл з господарем і його двома братами. Випивши по чарці слив'яного самогону, спорожнивши макітру, їдемо далі.
З одної хати вибігає дівчина.
— Андрію, зайди но на хвилинку!
— Тебе не бачив?
— Та ні... Левко слабий лежить, просить, щоб зайшов.
— Що йому таке? — зайдем.
Заходимо до хати, в якій душ шість дівчат і більш нема нікого.
— Де ж Левко?
— Андрієчку, голубчику, не сердься... Левко пішов у село... Він казав, що тобі дуже подобаються мережані сорочки — подивися — гарну я тобі вимережала?
Андрій взяв по мистецьки вишиту сорочку.
— Так ти той... була б уже разом і підштанці пошила... Дівчина зачервонілася.
— Дивись який! Що я тобі — мати, чи жінка? І за сорочку не подякував...
— Може ще поцілувати?
— На біса ти мені здався, такий татарин!
З лавки зіскочила вертлява дзига-дівчина:
— Андрієчку, мене поцілуй! Пошию тобі підштанці, які сам схочеш! І помережаю геть чисто всі...
— Сядь — козо дика!... Підожди, Юрку — я зараз вернуся, положу сорочку в сакву.
Через хвилину вернувся і положив перед дівчиною сувій синього шовку.
— Пів року в сідлі возив — збирався все бешмета пошити, та хай вже буде тобі на онучі...
Коли сідаємо на коней, зауважую у вікні сумне, задумане обличчя дівчини, яка вишила сорочку. Видно, «татарин» не такий вже був і противний для її серденька.
Недалеко села знову перепиняє селянин.
— Здоров, Андрію, з неділею! Зайдіть на вареники!
— Тільки що у Свирида макітру вклали.
— Та ще з десяток і моїх вміститься!
— Що я тобі верблюд, чи що?
До воріт підходить з подвір'я високий сивий дідусь і, закрившись рукою від сонця, дивиться на нас.
— Ге-ге! Здоров, козаче! Ти щож, чортів сину, діда забуваєш? Я тобі в ту неділю і медку наготовив був.
— Доброго здоровля, діду! Будемо їхати назад — заїду за медком...
— Бач який! За ме-д-к-о-м! А я тобі тепер хрону дам, а не меду, як не навідаєшся.
— Нема часу, діду, до отамана треба...
— Це дід Гармаш. Дев'ятьдесять шість років. Та пішки не берися з ним іти — пережене. Старий вояк.. В Криму в 1854 році воював, на Балканах був... От, як хочеш вже наслухатися байок про татар, запорожців, Холодний Яр, про гайдамаччину,— заїдь як небудь до діда і постав пляшку горілки... Він тобі розкаже, як його дід на Запоріжжі по татарах з гармати червінцями стріляв, коли куль не стало, як у Залізняка гарматами заправляв...
В селі, на вулиці - рух, співи. Ходять гуртками парубки і дівчата. Зауважую, що народних пісень тут співають не так, як звичайно в селах, примітивно, з викриками. Відчувається вплив людей, що розуміються на пісні.
Коли обганяємо одну групу, висока чорнява дівчина стримує Андрія за полу кожуха:
— Андрію! «Забіліли сніжки!»
Це була його улюблена пісня. Не злазячи з коня, затягає сильним приємним барітоном. Хор співає гарно. Після «сніжків» дівчина сильним альтом, майже тенором затягує:
Потім Андрій та дівчина і якийсь парубок в чорній селянській киреї й смушевій шапці заспівали «тріо» — «Степову могилу».
Та виконання тут було вже дійсно артистичне.
Коли попращалися, кажу Андрієві, що мене дивує, що проста селянська дівчина так добре знає техніку співу, тай парубок теж.
— Так вона ж у Києві музичну консерваторію скінчила, а той парубок — місцевий учитель. Тут чимало зустрінеш таких «простих». В селі «панського» убрання не носять. Гуляють на вулиці з дівчатами та парубками і вчать їх співати, або ще чогось, кориснішого.
Під'їжджаємо до хати, накритої сніпками без кроквів. З під стріхи чорніють сліди пожару.
— От і отаманова «резиденція». Не хоче старий Чучупака і накривати по людськи після того, як Коцур спалив. Хай уже, каже, позбудемося всіх, хто на Україні хати палить — тоді накрию.
