Чека, розстрілявши головніших, стежила за останніми до нового розвинення організації. Та хлопці занюхали небезпеку і повтікали. Галі не арештували. Той уповноважнений, діставши в лісі півсотні шомполів, признався, що про те, що Галя теж приймала активну участь в роботі, голові чека й другим чекістам не сказав, щоби не поспішили з її розстрілом. Мав замір використати її ще й просто як гарну дівчину, що подобалася йому. Розстріляні хлопці її не видали під час допитів і биття.
Суд відбувався сьогодні тому, що Ільченко довідався, що Галя, окружним шляхом, приїхала до тітки у Медведівку і збирається прийти до мене у манастир.
Серце стиснули залізні обценьки. Моя вимріяна Галя, думка про яку дала мені силу урятувати собі життя — мусить сьогодні померти... Не хочу! Цього не може бути!
Але чому? Тому, що вона зрадила з любови до мене? — Яке діло жорстоким законам боротьби до причин зради! Тому, що я її люблю? Що обходять ті невблаганні закони особисті почування їх рабів! Кожен із нас — за те саме — підлягає тій самій карі.
Підсуваю до себе написаний вже короткий вирок і, поклавши під ним перший підпис, виходжу із келії прибитий, змучений. Зайшовши у сад, падаю лицем в траву, пробитий наскрізь лезом однієї думки: Галя мусить вмерти.
Після обіду прийшла до манастиря Галя, змарніла, розгублена. Болюче спімнулися світлі мрії про цю зустріч... Сідаємо з нею на лавочці коло Компанійцевої могили.
— Тебе звільнили?
— Ні, я утік, як вели розстрілювати.
Груди їй рушив глухий стон.
— Я хотіла відібрати собі життя... А тепер я так хочу жити!.. для тебе...
Подумавши про щось, здрігнулася і припала всім тілом до мене.
— Я вже більше звідси не піду... буду з тобою...
Холодне, тупе лезо поверталося в грудях. При думці про те, що мало статися всі атоми тіла спалахнули буйним протестом. Не хочу! Цього не буде! Ще є час... Виберу собі у штабі добрі большевицькі документи, візьму із совітських грошей, що їх як осаул мав у свому розпорядженні, більшу суму і увечері, захопивши Галю, зникну з Холодного Яру. Замість неї — віддам на смерть свою честь.
Та хтось інший в мені суворо стиснув в кулак серце. Яке тут значіння має твоя честь?! Утікаючи з боротьби — чи не вбиваєш ти ножа в плечі справі, якої не маєш права ставити нижче свого особистого щастя!
Того самого дня, під вечір, вирок над Галею був виконаний. Зробив їй одну прислугу, яку міг зробити. Вмерла щасливо, несподівано, не знаючи, що її чекає. У лісі коло манастиря з'явилася маленька могила моїх великих мрій. Рано, глянувши у дзеркало — побачив на своїй голові сиві волосини. В душу вселилася пустка і холодна гадюка нудьги. Рука мимоволі тягнулася до револьвера. Та в критичну хвилину Чорнота, що стежив за мною — стиснув мені ззаді плече: — Не роби дурниць... Не маєш права. Життя твоє належить не тобі, а Холодному Ярові і Україні.
До манастиря підпливала сила. Підлягаючі червоній мобілізації хлопці з дальших сіл, де існувала «совєтская власть», виходили із сіл групами, з червоними прапорами, до Черкас і Кам'янки, та... потім «збивалися з дороги» і йшли до Холодного Яру. Деякі групи привозили зі собою зв'язаних співробітників воєнкоматів, що переводили мобілізацію.
«Подарованих» 2-ою бригадою рушниць не вистарчить. Добули частину зброї із захованого в печерах під валами запасу.
Одного ранку прибув до манастиря отаман Петренко з трьомастами михайлівчан та прусівчан. Привів із собою п'ять кам'янських чекістів, яких його хлопці упіймали десь коло Райгорода. Після допиту в штабі, бачу з вікна келії, як Чорнота з козаками повів їх зв'язаних за вали. Виходжу без зброї і йду туди. Чекісти стоять в рові під валом, благаючи, щоби їх не вбивати. Дивлюся на їх зблідлі, скривлені від страху обличчя і цілого мене обхоплює палка ненависть. Це ж вони... вбивники Галі...
Андрій, уважно глянувши на мене, виняв і протягнув мені свій кинджал.
— На... Легше на серці стане...
Беру кинджал і підходжу до уповноважненого «по барбє с бандітізмом» — здоровенного москаля-матроса.
Скорчившись, благає подарувати йому життя. Клянеться, що поїде відразу до свого «радімого» Петрограду і ніколи на Україну більше не приїде.
Розмахнувшися, вбиваю кинджал у ліву кишеню френча на грудях. Впавши, чекіст судорожне чіпляється холодіючими пальцями за траву, неначе намагаючися цим затримати зникаюче життя. Дивлюся якийсь час на заслинений труп і усвідомлюю собі, що та ненависть в мене не до цієї неестетичної купи м'язів, а до цілости ворожої сили, яка руками цих тварин, що навіть померти як слід не вміють, прямує, не перебираючи в засобах, до своєї ціли. Та від того, скільки цеглинок ворожого муру проб'ємо лезами і кулями — залежить висновок боротьби. Пропхнувши кинджалом другого, з таким почуттям, як би то був мішок із половою, витираю і віддаю Андрієві кинджал. Останніх покололи козаки багнетами. Трупів їх не закопували. По ночах доносилося із за валів хрипле гавкання лисиць, що обглодували кістяки чекістів.
