І зауважую я, що віолончеліст пхає щось диригентові до лапи — якийсь конверт, таки пухкенький, — листа йому написав, чи що? Ну, та хоч би там як, сідаю… А капельмейстер звертається зразу до сотні: «Кларнете! Не дидуридувидуридудим, а дідірідувідубідупі-і-ім! Це вам не глазурові віньєтки на торті, пане, а віваче, тільки не мольто віваче, вуха у вас дубові! А далі — тріллітрулліфрулліфрам, і це не якась вам фіоритура, м’якше треба класти, м’якенько, але щоб зі споду зі сталевою підкладкою — отут м’яко, а отут — твердь! І — тріллірідападабрабамм! Гей, ти, на тарілках, не глуши мені пікколо на шістнадцяту частину, бо лейтмотив зруйнується, не глуши, кажу!» Отож бачу я, що панують тут звичайнісінькі звичаї й манери, і балаканина тут така сама, як і по всіх концертних залах Всесвіту.
Сиджу собі в тому шумі-гамі й роздивляюся довкруг. Перш за все придивляюся до барабана: чудний якийсь барабан! Не такий собі простацький, а якийсь потужніший, боки в нього опухлі, тугі, аж масні, самичо-дівочі, та ще й лазурові, зі шнурами, гаптованими золоченим дубовим листям, а поверхня така вже нап’ята — без найменшого ґанджу, лунка й дзвінка, ото, думаю, гучний має бути від неї грім!
Дивлюсь, аж несуть партитуру, теж незвичайну — справжній тобі фоліант, у рисячу шкуру оправлений, хвіст тої шкури китицею закінчується, а до китиці хусточку прив’язано, щоб рясний піт по завершенні справи з чола обтерти. Про все тут, бачте, подбали! А довкола, куди не глянь, герби, орли, грифони, музи повногруді, каріатиди, венери, фавни, бонбоньєри, бом-стеньги, грифи, гроти, шкоти, стакселі, пріапи, шторм-трапи, бізань-щогли, бейдевінди, так що, музико, линь! А над монаршою ложею — гралівський герб: державотворний пазур в оздобленому дукатами вінці, й заслона ложі ледь ворушиться, ніби гроль там уже сидить, але ховається. Від нас?.. А тим часом капельмейстер у пенсне — меткий, експресивний, усюдисущий — уже кричить: «Увага! По місцях! І — починаємо!» Враз усі кидаються до своїх місць, метушаться, гамірливо настроюють інструменти, я беру до рук палички, аж гледь — то не палички, а якісь просто-таки ударні довбні! Звукові довбні! Я ноти швиденько нарихтував, на долоні поплював, дивлюся в ті ноти, як сорока в кістку, капельмейстер кричить: «Уно, дуо, тре!» — і стукає, і пенсне золоте на нас блискає, і ось уже скрипки стиха починають… але що це? Капельмейстер диригує, а мені не чути анічогісінько, лише так, наче хтось на тертушку тре… ох, і скриплять оті скрипки… струни чимось запаскудили, чи що? Але ось і мій вступ, розмахуюсь, аби трамбамбонити, б’ю удатно, та чується тільки: «пстук, пстук», — наче у двері. Дивлюся — а барабан мій хоч би тобі здригнувся, поверхня якась тверда, ніби ставок замерзлий, навіть ніби торт, — не розумію нічого, і знову: «стук! стук!». «Ні, не буде діла», — міркую собі, коли це вже весь оркестр вступає: пищить, верещить, гупає, лупає, дивлюсь — аж тромбоніст своєму тромбонові губами допомагає: «бу-бу-бу», а скрипалі — теж ротом — «ті-ті-ті», так ніби своїм інструментам підмогу да-ють, що ж це за гра отака, а капельмейстер, прислухавшись, по пультові: бац! І каже: «Ні! Не так! Не годиться! Da capo![34]«Ми тоді ще раз, а він сходить з пульта, простує поміж нас, туди-сюди розгулює, вухом ловить скрипіння і скреготання, наближається усміхаючись, але якось так криво, і валторніста за щоку пальцями, наче обценьками, — хап! — та як крутне-крутоне, валторністові аж дух забило, а капельмейстер далі йде й мимохідь гобоя за вухо — смик! — і водночас другу скрипку палицею по голові — лусь! — сердешний грайко поточився, хустка з-під підборіддя вилетіла, зуби мовби аж туш видзвонили, а капельмейстер до тромбонів і до решти шепоче з-під пенсне: «Драби! Що за безладдя! І це, по-вашому, музика?! Грати, грати, а то прокинеться гроль, отоді вже нам буде!» І знову: «Як капельмейстер диригентіссімус я вимагаю! Нагадую і повторюю: граємо Увертюральну Симфонію Тиші! Silentissimo, alegro vivace, а далі — con brio і водночас — piano, pianissimo, бо chi va piano, va sano![35]
