Граємо далі, а Горилій ще дужче знай розходиться. То того, то сього — ХАП, — е, ні, думаю, негусто з цього музики буде, бо скрипка ридає: ах, тра-ля-ля, як же грати, як же грати, коли тебе щомиті смердюча пащека поглинути може?! Ми собі піано-піаніссімо, а в очах імла, подих на карку відчуваємо, ще й сморід від того подиху — ніздрі над нами нюшать-винюхують, — чи, може, то він до музики так принюхується, внаслідок варварської своєї натури й загальної некомпетентності, чи як? І що нам з того, що інструменти дзвінкі, коли Горилій нас регулярно дегустує, підкріплюючись, а гроль до ложі приходить і каже: «Ну, гаразд. Мелодія місцями навіть мелодійна і гармонія досить гармонійна, але духу в ній іще обмаль. Без Віри граєте, немов наввипередки, купи це все не тримається, іще воно не досить Автентичне! Та ще й дрижання якесь невгамовне, — що воно за дрижаки такі тремтячі в музиці, вони ж симфонію зсередини псують! Ану, відібрати мені Умілих, а решту — втришия з гролівського двору, і взагалі — рухатися мені, гітарувати, скрипіти, струнчити, мандолінити, дмухати, але до ладу і в тон, бо гроль розгнівається!»
Набрався я тоді відваги і в перерві між анданте й алегро віваче мовлю до контрабасиста, що поруч сидів і його чималий інструмент нас обох затуляв: «Послухайте, шановний!» А він мені: «Що?» — «Чи не бачите ви чогось там, у кутку, біля гролевої ложі?» Мовчить. «Закутника не помічаєте? — не вгаваю я. — Як же так? Онде ж він — викапаний Горилій! Це ж його сморід аж сюди чути! О, гикає!» А контрабасист — мовчить, тільки бачу, весь ув очах моїх розпливається. Я тоді далі веду: «Таж вам, шановний, ані більма, ані катаракта обидва ока не засліпила, а коли б і засліпило, досить носом повітря втягти, нюхові власному довіритись, аби той сморід відчути. І тінь над нами — не від дзвіничної бані, а від Горилієвого носа, і не стовпи ото височать, а його ікла, таж він нас усіх отак одного по одному зжере!» А контрабасист, бачу, мовчить, лишень увесь у моїх очах розпливається, придивляюсь, а його геть дрижаки взяли! Так ним переляк тіпає, так лихоманить, що й слів не добереш: «Ти й справді незле граєш, але як я доходжу до «трелі-мелі-дурі-буді-дам», то ти мусиш грати не «луда-бара-бам», а «луб, дуб, дарам»! І коли він оце мені каже, водночас, чую, додає: «Бога ради, мовчіть, шановний!!!» І якщо першу фразу ніби вустами вимовляє, то другу — низом, десь аж від пояса, — ба, та це ж він черевомовить.
Придивляюся й бачу, усі тут так: суцільне черевомовство довкола, а я собі гадав, що то їм у животах бурчить та булькоче зі страху!
Схиляюсь я тоді нижче й нижче і десь на висоті пояса виразно все чую. Мовлять животи: «Ой недоля, недоля, де ж наша воля! Від такої гармонії — хоч тікай до Патагонії!» І шепочуть животи: «Гроль наш Спасенцій, розуму на денці, швидше накладе в кальсони, аніж діждеться симфоній!» А ще: «Цить і гнися, як лозина, бо чигає тут Звірина, ой гоп, труби-дуби, що за честь — попасти в зуби!» І балакають животи між собою: «Що за пречудове тут грання на нервах наших!» А один живіт каже, що пан Горилій, може, врешті, оскому на нас наб’є, або ж перейде з часом на вегетаріанство, бо час, кажуть, усе пом’якшує, але решта животів хором на нього так забурчали, що він замовк. А тим часом верхньою своєю частиною всі приказують: «Що ж, непогано, сьогодні вже майже чудово — до Г. Сф., певно, вже небагато лишилося… аби тільки смички темпу не губили! Та хіба ж нам тут зле, гоп-саса, ковбаса!» Помічаю також, що кожен тут має невеличкі побічні заняття: той на гребінці гарно грає, цей* на стеблинці добряче висвистує, тромбон марки збирає й ними сльози утирає, інші монограми гаптують, іноземних мов навчаються, аж раптом: чалап-чалап, іде Горилій, усі в паніці, але він тільки стеблинку, гребінець та марки позабирав і в Шафі: «Хруп, ням, ням». Сам тромбоніст із такої оказії ляпаса дістав, компресика до підбитого ока прикладає, а животи кажуть: «І треба ж йому було про те денце мугикати, посади б ліпше пильнував, і нащо отака череволегковажність! Тихше, тихше…» І справді, шепочуть так тихо, що й не добереш, чий живіт що каже, валторніст продає порошки заспокійливі та од головного болю, басист міль ловить, яка до барабана залізла, трикутник показує, як чухатися між лопатками й нижче, аби мурашки на спині не так докучали, а інші самі на себе доносять, мовляв, грав дієз, коли треба бемоль, капельмейстер вимагає чистоти лейтмотиву: «Ти, дурню, чого бекаєш, як коза, партитури не бачиш?»
