В цій юрбі, яку лише власна глупота захищає від розпачу, зрідка трапляються й інші люди — я не хочу ні називати їх, ні оцінювати, ви зробите це самі. Перший, хто постає перед очима, коли я говорю про це, — професор Коркоран.
Я познайомився з ним років дев’ять чи десять тому на якійсь науковій конференції. Ми перемовилися з ним кількома фразами, коли він, ні з того ні з сього (розмова навіть не натякала на цю тему) спитав:
— Що ви думаєте про духів?
Я спершу подумав був, що це ексцентричний жарт, але згадав, що колись чув якісь плітки про його дивацтва — не пам’ятав лише, як про це говорилось — як про щось позитивне чи — негативне.
Тому я про всяк випадок відповів:
— Я взагалі не думав про таке.
Той одразу ж повернувся до попередньої теми. Вже пролунав дзвінок, закликаючи на нове засідання, аж тут Коркоран раптом нахилився — він був набагато вищий від мене — і сказав:
— Тихий, ви мені підходите. У вас немає упередженості. Може, я помиляюся, але ладен піти на ризик. Завітайте до мене, — кажучи це, він подав мені візитну карточку. — Спершу, будь ласка, зателефонуйте, бо, коли дзвонять, я не підхожу до дверей і нікому не відчиняю. А зрештою, як хочете…
Ще того ж вечора, сидячи за столиком з Савінеллі, юристом, що спеціалізується на космічному праві, я спитав його, чи знає він такого-то професора Коркорана.
— Коркоран! — вигукнув той із властивим йому запалом, підігрітим другою пляшкою сіцілійського вина. — Це той навіжений кібернетик? Як він поживає? Я не бачив його вже хтозна-відколи!
Я відповів, що не чув про нього нічого надзвичайного, лише ім’ям цим протурчали всі вуха. Думаю, ці слова не образили б Коркорана. Савінеллі розповів мені за вином дещо з пліток. З них випливало, що Коркоран, як молодий науковець, подавав неабиякі надії, хоч уже тоді не виявляв належної поваги до старших, і це часом оберталося грубістю, а тоді зробився правдолюбом, з тих, котрі мають втіху як з того, що говорять людям у вічі те, що про них думають, так і з того, що цим завдають найбільшої шкоди собі. Коли Коркоран дозолив своїм колегам, професорам, і перед ним зачинилися усі двері, він несподівано розбагатів, одержавши велику спадщину, купив за містом якусь хижку і перебудував її на лабораторію. Поселився там разом із роботами — тільки таких помічників і асистентів міг терпіти. Може, й досягнув там чого, але шпальти наукових часописів були недоступні для нього. Та він цим не переймався. Якщо він в ту пору й зав’язував якісь контакти з людьми, то лише для того, щоб після встановлення більш-менш близьких стосунків надзвичайно грубо, без будь-якого видимого приводу — відштовхнути, образити їх. А коли дійшов похилого віку і та бридка забава надокучила йому — зостався самітником. Я запитав Савінеллі, чи знав він те, що Коркоран вірить у духів. Юрист, попиваючи вино, аж зайшовся сміхом.
— Коркоран? У духів?! — вигукнув Савінеллі. — Чоловіче, та він не вірить навіть у людей!!!
Я спитав, як це розуміти. Він відповів, майже дослівно, що Коркоран був, на його думку, соліпсистом — вірив лише у власне існування, всіх інших вважав за фантомів, привидів сну, і певно тому ставився так навіть до найближчих йому людей: оскільки життя це різновид сну, то все дозволено. Я зауважив, що все це не виключає віри в духів. Савінеллі, зі свого боку, спитав, чи чув я колись, хоч про одного кібернетика, який би в них вірив. Потім розмова перекинулась на інше, але й того, що я почув, було досить, щоб заінтригувати мене. А оскільки я належу до людей, що не люблять зволікати, то й зателефонував уже наступного дня. Трубку взяв робот. Я сказав йому, хто я і в якій справі. Коркоран подзвонив до мене лише на другий день пізно ввечері — я вже збирався лягати спати. Кібернетик сказав, що я можу прийти до нього хоч би й зараз. Було близько одинадцятої, я сказав, що прийду, одягнувсь і поїхав. Лабораторія містилась у великій похмурій будівлі неподалік від автостради. Я не раз бачив її і вважав, що то стара фабрика. Все навколо було огорнуте мороком. Жоден промінь не просочувався крізь глибоко вмуровані в стіну квадратні вікна. Не був освітлений і великий двір, обнесений металевою огорожею з брамою. Кілька разів я натикався на якусь іржаву бляху, що скреготіла під ногами, на старі шини, так що встиг трохи розізлитись поки добрався до ледве помітних дверей і задзвонив умовленим способом, як і наказував Коркоран. Чекати довелося десь хвилин п’ять, поки сам Коркоран у сірому пропаленому кислотою лабораторному халаті відчинив мені. В нього було надзвичайно худе, маслакувате обличчя, сиві вуса, на носі — окуляри з грубими лінзами. Один з вусів був коротший, ніби надгризений.
— Ідіть за мною, — сказав він без жодних церемоній.
