Нині ви, антропологи, вже знаєте, що можна розплодити безліч культур — їх і справді розвелося стільки — і що кожна з них має логіку своєї структури, а не логіку авторів, бо це такий винахід, який по-своєму переформовує своїх винахідників, а вони про це й не знають, бо коли дізнаються, винахід уже не має над ними абсолютної влади і вони зауважують порожнечу, — і саме на цю суперечність й спирається людство. Сто тисяч років ця опора служила вам культурами, які то затискали людину в лещата, то послабляли хватку, допомагала у самовдосконаленні, доти надійному, доки воно сліпе. І нарешті, зіставляючи уже в етнологічних каталогах багатоликість культур, ви помітили їхню розмаїтість, а отже, й відносність. Тоді ви й почали вивільнятися з цієї пастки заповідей і заборон, поки не вихопились із неї, що звичайно обернулося майже катастрофою. Адже, зрозумівши, що всяка культура не єдина, ви збагнули, що в них нема необхідності, і відтоді ви намагаєтесь відшукати щось таке, що далі не буде вже дорогою вашої долі, прокладеної наосліп, вимощеної низками вгадувань і випадковими лотерейними виграшами історії, — проте, звісно, такого не існує. Існує дірка, і, приголомшені відкриттям, ви стоїте на півдорозі, а ті з вас, хто розпачливо шкодує за солодким невіданням у зведеному культурою домі неволі, прагнуть вернутися назад, до витоків, — але ж не можете ви повернути назад, вороття немає, мости спалено, отже, ви мусите йти вперед, і про це я вам теж розповім.
Чи хтось винен у цьому? Чи можна когось звинуватити за помсту цих Немезіди, за муки Розуму, який виснував із себе мережі культур, або замкнути порожнечу, аби в цій порожнечі намічати шляхи, мету, встановлювати шкалу цінностей, градієнти, ідеали? Адже на території, визволеній від безпосереднього владарювання Еволюції, Розум робив щось цілком подібне до того, що робить вона на самих витоках життя, коли мету, шляхи і градієнти вкарбовує в тіла тварин і рослин, як їхню необоротну долю.
Чи треба когось винуватити за Розум, — авжеж, саме за такий! — адже він був недоноском, бо ж заплутавсь у тенетах, які сам і сплів, оскільки мусив, — до кінця й не відаючи, не розуміючи, що робить, — одночасно боронитися від занадто тяжкого ув’язнення у вузьких культурах, і від надміру безмежної свободи, в культурах поблажливих, балансуючи між неволею і безоднею, борючись на два фронти, роздираючись навпіл.
І хіба ж, скажіть, будь ласка, за таких обставин ваш дух міг бути для вас чимось іншим, крім загадки, що нестерпно вас мучить? Як же інакше! Ваш Розум, ваш дух непокоїв вас, і дивував, вражаючи більше, ніж тіло, якому передусім закидали ефемерність, минущість і тлінність, і тому ви так завзято взялися шукати винуватця, кидаючи звинувачення направо й наліво, але ж нема кого винуватити, бо ж на початку не було Нікого.
Чи не вдаюся я тут до богозасудження? Ні, нічого подібного; все, що я кажу, стосується лише минулого, отже, тут, у цьому світі, спочатку й справді не було Нікого.
Проте я не виходитиму за певні межі — принаймні сьогодні. Отже, вам були потрібні різноманітні додаткові гіпотези як гіркі або солодкі виправдання, як задуми, що підносять вашу долю, а насамперед представляють ваші властивості на найвищий суд якоїсь Таємниці, з тим, щоб ви могли знайти свою рівновагу в світі.
Людина — Сізіф своїх культур, Данаїда своєї порожнечі, несвідомий вільновідпущеник, викинутий з потоку Еволюції, — не хоче бути ні першою, ні другою, ні третьою.
Я не буду розводитися про численні історичні концепції людини, які вона сама для себе створила, бо всі ці свідчення досконалості чи убозтва, доброти чи ницості виходять з культур, до того ж не було — та й не могло бути, — такої культури, яка б розглядала людину як істоту
