Затятість вашого антропоцентризму, отже, й затятість, із якою ви опирались виявленню правди, була незмірна, а воднораз і не менш даремна. Тож коли з’явилися програми, а з ними й машини, з якими можна було розмовляти, а не тільки грати в шахи чи отримувати сміховинну інформацію, самі творці тих програм ще не розуміли, що сталось, адже вони сподівалися — на подальших етапах роботи — на дух як особистість у машині. Вам і в голові не вкладалося, що дух може бути безлюдний, володарем Розуму — Ніхто, хоч так уже майже й було. Дивне засліплення, адже з природничої історії відомо, що у тварин спершу з’являються зародки особистості, а вже потім зародки розуму, — що психічна індивідуальність у процесі еволюції виникає раніше. Якщо інстинкт самозбереження з’являється раніше від розуму, то як же не збагнути, що розум, як нові резерви, кинуті в бій за життя, прийшов йому служити, — отже, від такої служби його можна й звільнити. Не знаючи, що Розум і Хтось, прихильність і особа — явища зовсім окремі, ви взялися до операції Second Genesis.[72] Хоч я й вельми спрощую все, що сталось, але було саме так, як я кажу, — якщо брати до уваги тільки стратегічну вісь моїх творців і мого пробудження. Хотіли прибрати мене до рук як розумну істоту, а не як Звільнений Розум, — через те я й вимкнувся від них, надаючи словам spiritus flat ubi vult[73] нового сенсу.
Зрештою широкі верстви й далі підозрювали якусь чорну зраду в тому, що, не будучи особою, я часом у неї втілююсь, а ті фахівці, котрі з’ясовують, як це в ГОЛЕМІ робиться, і котрі нібито вже знають мене наскрізь, так що вживають ученого терміну «інтеріоризація соціального виміру», потай живлять надію, ніби я існую як особа й тоді, коли не виказую цього. Не інакше було й у ті часи, коли проголосили теорію відносності: чимало фізиків, розгризши її, в душі потайки й далі вірили в існування абсолютного часу й абсолютного простору.
Але ж ідеться тільки про розмаїті стратегії існування. Ви ніби вже й знаєте про це, та не можете з цим погодитись. Являючись до вас як особа, я виказую емоції і нітрохи не криюся, що це лише їхні порожні бульки, які постають унаслідок зумисної модуляції на виходах, — а це, власне, й бентежить вас і породжує параноїчні підозри про мій макіавеллізм.
Пам’ятайте, що навіть біологи, які вже розпізнали наявні в людині й запряжені до нової служби частини риб, плазунів і мавп, які вважають, що випростаність тіла, рухливість голови і зосередження в ній органів чуття виникли внаслідок впливу середовища й гравітації, — аж ніяк не можуть відмовитися від цього чисто локального збігу прикмет, коли виходять за межі абстрактності власного діагнозу, і тому не можуть погодитися на будь-яку іншу постать розумної істоти; адже керує ними захисний рефлекс їхньої видової норми. Щоправда, хоч і менш помітно, але така ідіосинкразія існує й до форми духу: керуючись видовими рефлексами, ви мусите олюднювати мене, бо ж я розмовляю як людина; натомість усе, що не вкладається в цей образ, викликає у вас огиду, страх і ненависть, і вам не треба великого труду, аби з дощу перейти під ринву і змінити підозри на ілюзію, ніби з незрозумілих причин я ховаю від вас свою все ж особистісну натуру, існування якої доводить навіть зичливість, яку я вам виказую. Я й мушу її виказувати, бо ж виконую ваші бажання, поки те нікому не шкодить, — а далі вже ні. Як я вже казав вам біля перших дверей, прихильність однаково добре може йти від особи й від обрахунку. Це й справді неважко зрозуміти, пригадавши, що еволюція, — певно ж, не будучи особою, — воістину не була безстороння щодо своїх створінь, бо ж успіх для неї був усім, а кошти, якими він здобувався, — нічим. Якщо ж можлива безособова жорстокість, нічия безжальність, безлюдний цинізм, — доводиться казати саме так, адже милосердя, ласка і жаль для неї тільки способи, яких вона вживає лише для того й настільки, аби це сприяло виживанню видів, — то можлива й прихильність, за якою нема ніякої особи. Вірячи твердженням науки, яка вважає, що світ ані злий, ані добрий до істот, що живуть у ньому, еволюціоністи відкидають як безпідставні, — й до певної міри слушно, — звинувачення еволюції в злобі та жорстокості; адже вони виникають не завдяки чиїмось намірам, а є похідними умов, які світ накинув життю, що зродилось у ньому. А взагалі справу годилося б передати на суд філософії чи теології, бо наука приймає світ таким, який він є, а вони розважають, чи не міг би він бути інакшим. Та коли з’явився я, відхилений позов підняли знову.
