Як у вищезгаданих подіях (загалом, хоч і не в усьому, моя розповідь збігається з офіційною версією), так і в роботі у Проекті першого року його існування я участі не брав. Про те, чому до мене звернулися аж тоді, коли в Науковій Раді утвердилася думка, що неодмінно треба дістати підкріплення з числа вчених, мені розповідали стільки разів і стільки всякої всячини, наводили такі серйозні аргументи, що, мабуть, нічого з того не відповідало істині. Зрештою, за те, що мене обминали, я не ображався на колег, на чолі яких був Айвор Белойн. Хоча вони досить довго не усвідомлювали цього, їхня організаційна робота не була цілковито вільна. Звичайно, до явного втручання і відвертого тиску тоді не дійшло. Врешті, режисерами усієї справи були фахівці. В тому, що мене обминули, відчувається рука якоїсь високопоставленої персони. Адже Проект був майже одразу визнаний HSR,[108] тобто операцією, секретність якої є істотною умовою політики в інтересах держави. Слід наголосити, що самі наукові керівники Проекту довідувалися про цей факт поступово, і то, як правило, поодинці, на відповідних нарадах, під час яких делікатно апелювалося до їхньої політичної розсудливості й патріотичних почуттів.
Як там було насправді, до яких методів переконання, компліментів, обіцянок і аргументів вдавалися, не знаю: офіційні документи обминають цей бік справи абсолютною мовчанкою, а члени Наукової Ради і пізніше, вже як мої колеги по роботі, не квапилися з розповідями про ту підготовчу фазу досліджень MAVO. Коли той або інший з них чинив певний опір, коли нагадування про патріотизм і державні інтереси не впливали, доходило до розмов «на найвищому щаблі». Причому, і з погляду психологічної адаптації це було, мабуть, найважливішим, герметизація Проекту, його відірваність від світу пояснювалися як тимчасовий, перехідний стан, який повинен змінитися. Я кажу, що це було психологічно вдалим, бо, попри всі застереження, які мав той чи інший вчений до представників адміністрації, увага, виявлена до Проекту то державним секретарем, а то й самим президентом, слова дружньої підтримки, надії, що їх покладали на такі «світлі голови», — усе це створювало ситуацію, коли чітко поставлені питання про терміни, про дату ліквідації секретності робіт прозвучали б дисонансом, здалися б нечемними, навіть брутальними.
Можу уявити собі, хоча на цю делікатну тему ніхто зі мною й словом не обмовився, як для співіснування з політиками високоповажний Белойн навчав своїх менш досвідчених колег засад дипломатії і як він із властивою йому тактовністю зволікав з моїм запрошенням і призначенням членом Ради, пояснюючи своїм нетерплячішим колегам, що спершу Проект повинен заслужити більшу довіру й підтримку могутніх опікунів, і тільки тоді можна буде повестися так, як визнають за потрібне усі вчені з керівництва MAVO. Втім, я кажу це без іронії, бо можу в думках поставити себе на місце Белойна: він не хотів непорозумінь ні з того, ні з другого боку, добре знаючи, що у високих сферах я маю репутацію особи непевної. Отож я не брав участі у розгортанні робіт, що, зрештою, — як мене в тому сто разів запевняли, — було мені тільки на користь, бо ж умови життя в особливому, розташованому за сто миль на схід від гір Монте Роса, «мертвому місті» на перших порах виявилися майже такими, як у піонерів освоєння Америки.
Я вирішив викласти події у хронологічному порядку, тому насамперед розповім, що було зі мною якраз перед появою у Нью-Гемпшірі, де я тоді викладав, посланця Проекту. Я вважаю це за потрібне, бо підключився до ходу робіт тоді, коли чимало узагальнюючих концепцій уже встигло сформуватися, а я був зовсім «свіжий» і мав спочатку познайомитися з ними, перш ніж мене, як нового тяглового коня, припрягли до цієї величезної махини, що налічувала дві з половиною тисячі працівників.
Я приїхав до Нью-Гемпшіра незадовго перед тим, на запрошення декана математичного факультету, мого давнього університетського товариша Стюарта Комптона, провести під час канікул семінар для групи аспірантів. Я погодився на цю пропозицію, бо, маючи заледве дев’ять годин занять на тиждень, міг цілісінькими днями гуляти у навколишніх лісах та вересових заростях, і хоч мені належав, власне, повний відпочинок, бо я тільки в червні закінчив півторарічну спільну працю з професором Хайякавою, знаючи себе, я добре знав, що не матиму на канікулах спокою без хоча б побіжного контакту з математикою. Адже відпочинок пробуджує в мені, як першу реакцію, докори сумління за марнування часу. Зрештою, я завжди любив знайомитись із новими адептами моєї вишуканої науки, про яку існує більше помилкових уявлень, ніж про будь-яку іншу.
