Мені розповідали, що генерал Істерленд, перший адміністративний шеф MAVO, ніяк не міг дати собі ради з Белойном й добровільно відмовився від своєї посади; зате Белойн змусив усіх повірити, начебто його найбільше бажання — втекти з Проекту, і так голосно мріяв про те, щоб Вашінгтон прийняв його відставку, що наступники Істерленда, прагнучи уникнути неприємних розмов «нагорі», поступалися йому в усьому. Коли Белойн став упевненіше почуватися «в сідлі», він виступив з пропозицією ввести мене до Наукової Ради; вдаватися до погроз подати у відставку вже не було потреби.
Наша зустріч відбулася без репортерів і спалахів фотокамер; зрозуміло, що ні про яку рекламу не могло бути й мови. Спускаючись з вертольоту на дах, я бачив, що Белойн справді був зворушений. Намагався навіть обійняти мене (чого я терпіти не можу). Його почет тримався на певній відстані; Белойн приймав мене немов місцевий князьок, і мені здалося, що ми обидва однаково відчуваємо комізм ситуації. На даху не було жодної людини в мундирі; в мене майнула думка, що то Белойн старанно їх приховав, щоб не шокувати мене, але я помилився, — щоправда, лише щодо його можливостей як керівника: згодом з’ясувалося, що він усунув їх з усієї підвладної йому території.
На дверях його кабінету хтось написав губною помадою величезними літерами: «coelium».[115] Звісно, він не вгаваючи говорив зі мною і сяйнув усмішкою, коли почет, як ножем відтятий, зостався за дверима й ми, опинившись сам на сам, глянули один одному в вічі.
Поки ми дивилися один на одного з суто, сказати б, тваринною симпатією, ніщо не порушувало гармонії нашої зустрічі, але, хоч мене найбільше цікавила сама таємниця, передусім я випитав у Белойна про те, в якому становищі перебуває Проект щодо Пентагону і адміністрації, а конкретно — про можливості вільно розпоряджатися наслідками своїх досліджень. Він спробував, хоч і не досить упевнено, вдатися до того монументального жаргону, яким послуговується Державний департамент, тож я виявив більшу роздратованість, ніж хотів, і тому між нами виникло певне напруження, зняте лише під час обіду завдяки червоному вину (Белойнові треба пити вино). Згодом я зрозумів, що йому аж ніяк не йшлося про офіційність, а він просто говорив так, щоб у максимум звуків вкласти мінімум змісту, бо його кабінет був нашпигований підслуховувальною апаратурою, яка становила електронну начинку практично всіх будинків, з майстернями й лабораторіями включно.
Я довідався про це лише через кілька днів од фізиків, зовсім цим фактом не збентежених; вони вважали, що це так само природно, як пісок у пустелі. Зрештою, жоден з них кроку не ступав без маленького протипідслуховувального апарату, й вони зовсім як діти тішилися тим, що роблять марною таку всебічну опіку над собою. З гуманних міркувань, щоб отим загадковим (я так ніколи їх і не побачив) функціонерам, які мали усе зареєстроване прослуховувати, не було аж надто нудно, протипідслуховувальну електроніку вимикали — такий був звичай, — коли розповідали анекдоти, особливо нецензурні. Телефонами однак — так мені радили — не слід було користуватися у справах, важливіших, ніж призначення побачень дівчатам — працівницям адміністрації. Людей у мундирах або таких, що своїм виглядом нагадують про мундир, у всьому селищі не було, як я вже казав, і сліду.
Єдиним ненауковцем, який брав участь у засіданнях Наукової Ради, був доктор (але доктор права) Вільгельм Іні, чоловік, найелегантніше вбраний з-поміж усіх співробітників Проекту. Він представляв доктора Мерслі (який лише випадково був водночас ще й генералом з чотирма зірочками на погонах). Іні чудово знав, що науковці, особливо молодь, намагаються розігрувати його, обмінюючись записками з якимись загадковими написами-шифрами чи висловлюючи у розмові, — немовби не завваживши його присутності, — нечувано радикальні погляди.
Усі ці жарти він сприймав з ангельським спокоєм, демонстрував дивовижну витримку і тоді, коли в готельному буфеті хтось показував йому не більший від сірника передавач з мікрофоном, виколупаний з-під вимикача у житловій кімнаті. Усе це разом узяте анітрохи мене не тішило, хоча я маю досить розвинене почуття гумору.
