Більше ми вже ніколи не говорили про цей епізод з його минулого, та й інших так само не торкалися. Минув деякий час, поки я, дивлячись на Раппопорта, вже не згадував мимовільно отієї сцени, яку він так рельєфно переді мною змалював, — в’язничне подвір’я з вирвами від бомб, людей з обличчями, залитими червоними й чорними патьоками крові з розтрощених прикладами черепів, і офіцера, що в його тіло він хотів обманним шляхом переселитись. Я не можу сказати, чи залишилося в ньому відчуття загибелі, від якої він чудом урятувався. Зрештою, Раппопорт був дуже розважливий і водночас досить кумедний чоловік, — найбільше він образиться на мене за те, що я розповім, як мене смішив його щоденний вихід з кімнати, який я несамохіть підгледів. В кутку готельного коридора висіло велике дзеркало. Хворий на шлунок Раппопорт (кишені в нього завжди були напхані пляшечками з різнокольоровими пігулками), поспішаючи вранці до ліфта, неодмінно вистромляв перед дзеркалом язика, щоб перевірити, чи його не обклало. Він проробляв це щоранку, інколи б порушив цей ритуал, я подумав би, що трапилося щось надзвичайне.
На засіданнях Наукової Ради він відверто нудьгував, а виступи доктора Іні — зрештою, нечасті й загалом тактовні, — викликали в нього просто-таки алергічну реакцію. Хто не мав бажання слухати Іні, міг стежити за мімічним акомпанементом, що супроводжував його слова на обличчі Раппопорта — він кривився, так наче йому несподівано потрапило щось гидке на язик, хапався за ніс, чухав за вухом, позирав на промовця з-під лоба з таким виглядом, немов хотів сказати: «Сподіваюся, ви не говорите цього всерйоз?» — а коли одного-єдиного разу Іні, не витримавши, прямо спитав його, чи не хоче він щось зауважити, Раппопорт із наївним здивуванням, заперечливо хитаючи головою і розводячи руками, відповів, що нічого, зовсім-таки нічого сказати не хоче.
Я так докладно про все розповідаю, щоб показати читачеві центральні постаті Проекту з неофіційного боку і водночас щоб ввести його у специфічну атмосферу середовища, надійно відгородженого від світу. Справді, спонукає до роздумів незвичайність того часу, коли такі неймовірно різні люди, як, скажімо, Белойн, Іні, Раппопорт і я, зійшлися в одному місці, та ще й із місією «встановлення Контакту», являючи собою, таким чином, дипломатичне представництво людства перед Космосом.
Хоч які різні ми були, але, об’єднавшись у організм, що вивчав «зоряний лист», ми утворили колектив із своїми звичаями, власним темпом та формами людських стосунків з усіма їхніми делікатними офіційними, напівофіційними і приватними нюансами, — усе це, разом узяте, створювало «дух інституції» і водночас щось більше, те, що соціолог залюбки назвав би «місцевою субкультурою». Дух цей був у Проекті — а він налічував майже три тисячі працівників у найдинамічнішій фазі свого існування — так само відчутний і особливий, як і — у великих дозах — втомливий, принаймні для мене.
Один із старших за віком учасників Проекту, Лі Рейнгорн, який колись — зовсім молодим фізиком — працював у Манхеттенському проекті, говорив мені, що його атмосферу з будь-якого погляду не можна було навіть порівнювати з MAVO, через те, що. Манхеттенський проект спрямовував своїх співробітників на дослідження за своїм характером суто природничі, фізичні, тоді як наш заглибився у сферу культури людства й не міг визволитися від цієї залежності. Рейнгорн називав MAVO експериментальним тестом культури на її космічний варіант і найбільше дратував наших колег-гуманітаріїв тим, що лагідно й наївно хизувався перед ними щоразу новими знаннями з їхньої галузі. Бо, незалежно від роботи своєї групи фізиків, він старанно вивчав усю літературу, переважно лінгвістичну, яка тільки була десь опублікована за останні кільканадцять років, присвячену проблемі космічних переговорів, зокрема, її різновиду — «розшифруванню мов із замкненою семантикою».
Отож повна непридатність цілого стосу подібних публікацій — а їхня бібліографія, з якою я теж ознайомився, коли мене не зраджує пам’ять, налічувала близько п’яти з половиною тисяч позицій, — була очевидна для кожного співробітника Проекту. Найсмішніше при цьому було те, що такі праці й далі досить часто виходили в світ, який, втім, коли не брати до уваги невеликого кола обраних, анічогісінько не знав про існування «зоряного листа». Тож професійна гордість і почуття солідарності зайнятих у Проекті лінгвістів піддавалися суворому іспиту, коли Рейнгорн, одержавши поштою чергову порцію відповідних статей і праць, повідомляв нам на напівофіційних робочих зустрічах про новини у сфері «зоряної семантики». Непридатність, безплідність усіх отих міркувань, щедро нафаршированих математикою, хоч і розчаровувала, та все ж була справді забавна.
