На перший погляд це здавалося незвичайним, навіть зловісним. Насамперед, загальні міркування підводили до висновку, що цивілізація Відправників має бути неймовірно давньою. За приблизними розрахунками передача сигналу потребувала витрати енергії, яка дорівнювала щонайменше енергії Сонця. Це чимала витрата навіть для суспільства, що забезпечене високорозвиненою космічною технікою. Тому Відправники повинні були діяти, виходячи з переконання, що така «інвестиція», хай і не для них, вигідна, в розумінні її реальних «животворних» наслідків. Утім, планет, де природні умови нагадують ті, які були на Землі чотири мільярди років тому, у Метагалактиці зараз відносно небагато. Їх навіть дуже мало. Адже Метагалактика — більш ніж зрілий зоряний чи утворений з туманностей організм; через якийсь мільярд років вона почне старіти. Період молодості, бурхливого і стрімкого народження планет для неї вже минув. Саме тоді, нарівні з іншими планетами, утворилася й Земля. Відправники мали про це знати. Отже, вони почали посилати свої сигнали не тисячу й навіть не мільйон років тому. Боюся, — бо важко інакше визначити почуття, що виникає внаслідок таких думок, — вони роблять це вже мільярд років! Але якщо це так, тоді (залишаючи осторонь той факт, що ми абсолютно неспроможні уявити, яким стає суспільство протягом такого неймовірно довгого геологічного часу) відповідь на запитання про причину «двоїстості» сигналу була досить проста, навіть банальна. Вони могли з найдавніших часів висилати «животворний фактор», а коли вирішили зайнятися міжпланетним зв’язком, замість того, щоб створювати для цього спеціальні технології й конструювати передавачі, використали вже спрямований у космос потік випромінювання. Досить було тільки відповідним чином змодулювати цей потік. Отже, тільки через звичайну технологічну ощадливість вони загадали нам цю загадку? Адже проблеми, розв’язання яких вимагала програма модуляції, мали бути технічно та інформаційно страшенно складні, — принаймні для нас, а от для них? Тут я знову втрачав грунт під ногами. Тим часом дослідження тривали: безліччю способів учені намагалися відділити «інформаційну фракцію» сигналу від «біофільної». Це не вдавалося. Ми були безпорадні, хоч іще не відмовилися від подальших спроб.
IX
Наприкінці серпня я відчув себе таким розумово вичерпаним, як, мабуть, ніколи доти. Творчий потенціал, здатність людини розв’язувати проблеми мають свої припливи й відпливи, які важко пояснити навіть самому собі. Своєрідним тестом для мене стало читання моїх власних праць, тих, які я вважаю найкращими. Коли я помічаю в них вади, прогалини, коли бачу, що можна було написати краще, — значить, перевірка пройшла успішно. А от коли я читаю власний текст не без захоплення, це означає, що зі мною не все гаразд. Саме так сталося наприкінці літа. Багаторічний досвід свідчив, що мені потрібно було не так відпочити, як розважитись. Тому я дедалі частіше заходив на багатогодинні розмови до свого сусіда доктора Раппопорта. Про зоряний код ми з ним говорили вряди-годи й досить стримано. Одного разу я застав його біля великих пакунків, з яких висипались акуратні томики у блискучих кольорових, казкової краси обкладинках. Виявляється, він спробував у ролі «генератора різноманітності», що її так бракувало нашим концепціями використати плоди літературної фантазії того популярного, особливо у Сполучених Штатах, гатунку, який через непорозуміння чомусь уперто називають «науковою фантасті кою». Доти він ще ніколи не читав таких книжок, і тепер був злий, навіть обурений, бо вони розчарували його своє однаковістю. Він сказав, що в них є усе, крім фантазії. Звичайно, то було непорозуміння. Автори псевдонаукових казочок пригощають публіку тим, чого вона прагне: трюїзмами, заяложеними істинами, стереотипами, достатньою міро завуальованими, прикрашеними, щоб читач міг захопитися ними, залишаючись водночас вірним своїй життєвій філософії. Якщо у культурі існує прогрес, то передусім поняттєвий, чого література, зокрема фантастична, не торкається.
Я дуже цінував розмови з доктором Раппопортом. Йому була властива така особлива різкість і безоглядність формулюваннях, яку я залюбки запозичив би. Теми наших дискусій були трохи учнівські: ми говорили про людину. Раппопорт вважав себе деякою мірою «термодинамічним психоаналітиком» і обстоював думку, що, власне, усі основі рушійні сили людських дій можна вивести безпосередні з фізики, якщо тільки розуміти її досить широко.
