Дональд запланував проведення дослідів на тиждень наперед, по чотири щодня. То був максимум можливостей, які надавала збудована за тимчасовим принципом апаратура. Після кожного експерименту вона частково псувалася, і треба було братися до ремонту. Робота просувалася повільно, бо з радіоактивно зараженими матеріалами доводилося працювати в захисних комбінезонах. Ми розпочали її після нашої нічної бесіди; працював, власне, Дональд, я був лише свідком. Ми вже знали, що представники Ghost Voice, або Контрпроекту, прибудуть до нас через вісім днів. Дональд збирався розпочати роботу вранці, бо хотів, щоб його люди, зайняті й далі камуфляжними дослідженнями, які він їм нав’язав, їхньою канонадою перекривали гуркіт неминучих у наших експериментах вибухів. Та оскільки пізно ввечері (отже, тоді, коли я в обчислювальному центрі препарував незліченні варіанти глобальної катастрофи) все вже було готове, він поспішив з початком.
Взагалі вже не мало значення, коли саме Іні, а за ним — і наші великі покровителі довідаються про все. Після того, як Раппопорт, провівши мене, пішов, я забувся у тяжкому сні, але кілька разів прокидався й схоплювався з ліжка, бо мені вчувалося відлуння детонації, та це тільки здавалося. Бетонні стіни будинків було розраховано ще й не на такі вибухи. О четвертій ранку, почуваючи себе великомучеником, я ледве підняв своє розбите тіло з ліжка і, вже не в змозі всидіти в кімнаті, наважився, відкинувши рештки «конспіративних» застережень, піти до лабораторії. Ми так не домовлялися, але я просто не міг повірити в те, що Протеро, маючи все готове, спокійно піде відпочивати. І я не помилився: його витримка теж мала свою межу.
Я хлюпнув собі в обличчя холодною водою і вийшов. Минаючи в кінці коридора двері Іні, я помітив під ними світло й мимохіть уповільнив ходу. Усвідомивши всю безглуздість такої поведінки, з кривою посмішкою, яка здавалася мені чужою, бо аж до болю розтягла мою немов жорстко видублену шкіру обличчя, я, не викликаючи ліфта, збіг сходами униз.
Доти я ніколи так рано не виходив з готелю; на першому поверсі світло не горіло, я зачепився за розставлені стільці, — місяць був уповні, але бетонна брила перед входом застувала світло. Зате вулиця мала дивовижний вигляд, втім, може мені так здавалось. На адміністративному будинку палали рубінові попереджувальні вогні для літаків; окрім них — лише поодинокі ліхтарі на перехрестях. Будинок групи фізиків був темний і на перший погляд наче вимерлий; пробігши добре знайомою мені дорогою, через розхилені двері я потрапив до головного залу. Я зрозумів одразу, що все вже закінчено, бо сигнальні табло, що червоно горять під час роботи інверторів, були вимкнені. У залі панував напівморок, велике кільце інвертора робило зал подібним до фабричного цеху чи машинного відділення корабля; на щитках керування ще жевріли лампочки сигналізації, але біля камери я вже нікого не знайшов. Я знав, де шукати Дональда; вузьким проходом між витками багатотонних електромагнітів я дістався до маленького внутрішнього приміщення, щось ніби комірчини, де Протеро тримав усі протоколи, відзняті стрічки, нотатки, — і справді, там світилося. Дональд, побачивши мене, аж підхопився з місця. З ним був Макхілл. Не кажучи й слова, він подав мені якісь покреслені картки.
Я не усвідомлював сам, в якому я стані, і зрозумів це аж тоді, коли не зміг сприйняти знаків, чудово мені відомих, — дивився дурнувато на стовпчики цифр, силкуючись зібратися з думками. Коли значення координат четвертої серії спроб дійшло врешті до моєї свідомості, я відчув, що коліна мені підгинаються.
Під стіною стояв стільчик, я сів і ще раз, уважніше й повільніше, проглянув усі результати. Раптом папір посірів, і перед очима в мене все розпливлося. Та ця кволість тривала лише кілька секунд. Коли вона минула, по всьому тілу в мене виступив холодний липкий піт. Дональд, нарешті, помітив, що зі мною коїться щось дивне, але я сказав, що мені вже ліпше.
