Однак, чи не могло все це бути лише низкою випадковостей? Напевно, могло. Хіба не випадково відкрито сам нейтринний код? І чи не міг він, у свою чергу, виникнути випадково? Чи він не випадково лише утруднює розпад великих органічних молекул, не випадково повторюється; зрештою, й Пан Мух утворився з нього внаслідок щасливого випадку. Тож це може бути. Випадок може спричинитися до такого завихрення хвиль прибою, що після відпливу на гладенькому піску з’явиться глибоко відтиснутий слід босої ноги.
Скептицизм — це як постійно підсилюване багаторазове збільшення у мікроскопі: спершу чітка, картина врешті-решт розпливається, бо не можна побачити деяких кінцевих елементів; їхнє існування можна довести лише теоретично. Втім, після закриття Проекту світ іде далі своїм шляхом. Мода на висловлювання вчених, політиків і «зірок» дня про космічний розум минула. Жаб’яча Ікра надається до використання, отже, бюджетні мільйони не витрачені марно: над опублікованим кодом може тепер сушити голову будь-хто з легіону маніяків, які до цього винаходили perpetuum mobile і розв’язували задачі про трисекцію кута; крім того, кожному не заборонено вірити в те, що йому більше до вподоби. Тим паче, що ця віра, так само, як і моя, не має жодних практичних наслідків. Адже я не перевівся нінащо. Я такий самий, як і до приходу у Проект. Нічого не змінилося.
Закінчити свою розповідь я хочу згадкою про своїх колег з Проекту. Я вже говорив, що Дональда, мого друга, вже немає серед живих. З ним сталося статистичне відхилення процесу розмноження клітин — рак. Айвор Белойн нині — не тільки професор і ректор, а й людина, така заглиблена в роботу, що навіть не усвідомлює, яка вона щаслива. Про доктора Раппопорта мені нічого не відомо. Лист, якого я надіслав кілька років тому на адресу Інституту перспективних досліджень, повернувся. Ділл перебуває в Канаді, — в нас обох нема часу листуватися.
Та яке можуть мати значення ці нотатки? Що я знаю про таємні страхи, думки й сподівання тих, котрі були моїми товаришами під час роботи в Проекті? Я ніколи не вмів долати відстань, що поділяє людей. Тварина всіма своїми інстинктами прив’язана до своїх «тут» і «тепер», а людина здатна відриватися від них, згадувати, співчувати іншим, уявляти собі їхній стан і почуття, — на щастя, здебільшого це уявлення неправильне. У таких спробах псевдоперевтілитись і поставити себе на місце інших ми можемо лише себе самих — туманно, невиразно — уявити в певному становищі. Що б сталося з нами, якби ми й справді могли співчувати іншим, з ними відчувати, за них страждати? Те, що біль, страх, страждання людини зникають з її смертю, що нічого не залишається по злетах, падіннях, насолодах і тортурах, є гідним подяки подарунком еволюції, яка уподібнила нас до тварин. Коли б після кожного нещасного, змученого зоставався хоч один атом його почуттів і цей сумний спадок поколінь зростав, коли б хоч іскра страждань могла перейти від людини до. людини, світ був би сповнений жахливого виття, силоміць вирваного з нутрощів.
Ми як слимаки, приліплені до свого листка. Я шукаю прихистку у своїй улюбленій математиці і, коли мені стає її не досить, повторюю останню строфу поезії Суїнберна:[157]
Останній день тягнувся як ніколи. Не тому, що я був неспокійний. Я не боявся. Зрештою, не було чого. Я й далі почував себе самотнім у різномовному натовпі. Ніхто не звертав на мене уваги. Мої опікуни не лізли перед очі, власне, я їх і не знав. Хоч я не вірив, що зі мною може статись якась біда через те, що спав у Адамсових піжамах, голився його бритвою, ходив його слідами понад затокою, а все ж нетерпляче чекав завтрашнього дня, аби скинути чужу личину. По дорозі зі мною теж нічого не станеться. Адже і в нього на автостраді не впала й волосина з голови. А єдину ніч у Римі я мав перебути під особливим наглядом. Я переконував себе, що мені просто хочеться швидше закінчити цю безрезультатну операцію, і хоча й кликав на допомогу всю свою розсудливість, та раз у раз збивався з денної програми.
