Вітрове скло нагадувало поле бою, бо якийсь час я не вмикав «двірників», а коли вони нарешті зішкребли рештки комах, я вимкнув їх і з’їхав на узбіччя. Тут я мав простояти добру годину. Дощ ішов хвилями, лопотів по даху; попутні машини тягли за собою каламутні шлейфи водяного пилу, а я глибоко дихав. З прохиленого вікна дзюркотіло на коліна. Я запалив, ховаючи цигарку в долоні, ментолові не смакували. Проїхав «крайслер» металевого кольору, але крізь водяну запону годі було роздивитися, чи це той. Темнішало на очах. Блискавиці, тріск, — аби чимось зайнятися, я рахував секунди від спалаху до звуку, — а автострада гула й гуркотіла, ніщо не могло її паралізувати. Стрілки минули сьому — пора. Зітхнувши, я вийшов з машини. Холодний душ спершу був неприємний, але швидко збадьорив мене. Маніпулюючи з «двірниками», наче щось ремонтуючи, я поглядав на дорогу, але ніхто не звертав на мене уваги, поліції теж не було. Змокнувши до останнього рубчика, я сів у машину й рушив. Гроза минала, але темнішало чимраз швидше. За Фрозіноне дощ припинився, асфальт просихав, і від калюж на узбіччях низько стелився молочний туман, відбиваючи світло фар. Зненацька з-за хмар визирнуло сонце, неначе природі забаглося в останню перед ніччю хвилину з’явитись в іншому освітленні. В неземному рожевому сяйві я в’їхав на стоянку біля ресторану Павезе, розташованого на мосту, обсмикнув сорочку, аби не випирали датчики, й пішов нагору. «Крайслера» на стоянці не побачив. Нагорі натовп белькотів різними мовами і поглинав страви, не звертаючи жодної уваги на машини, що пролітали під мостом, мов кулі кегельбану. В мені, не знати коли, сталася зміна, я заспокоївся, власне, мені все збайдужіло, про дівчину подумав так, наче це трапилося багато років тому, випив дві кави, швепс із цитриною і, відпочиваючи, може, посидів би ще трохи, якби не збагнув раптом, що залізобетон діє мов екран, і вони не можуть спостерігати за моїм серцем. Між Х’юстоном і Місяцем таких проблем не виникає. Виходячи, я вмився в туалеті. Якось неприязно позираючи на себе в дзеркало, пригладив чуба, і знову в дорогу.
Я й далі мав зволікати. Їхав наче візник, який попустив віжки, довіряючи коневі. В голові було порожньо, я не снив наяву, я просто відключився, ніби мене взагалі не було. Колись я називав це «життям капусти». Але увага десь жевріла, бо зупинився точно за розкладом. Ця зупинка була приємна. Машина стояла перед узгір’ям, там, де автострада геометричним вирізом заглиблюється в його хребет. Через цей виріз, мов через великі ворота, було видно обрій, де бетонна смуга розгонисто пробивала наступний пологий горб. Це було схоже на виріз прицілу й мушки. Я протер скло, а оскільки закінчились серветки, мусив відчиняти багажник. Доторкнувшись до м’якого дна валізки, відчув вагу зброї.
Наче змовившись, усі майже одночасно ввімкнули фари. Переді мною відкрився великий простір. Дорога позад мене, в напрямку Неаполя, ясніла білими смугами, а в бік Рима червоніла, ніби по ній котилися жаринки. На дні долини всі гальмували, й червоний полиск весь час тремтів на одному відтінку траси — як стояча хвиля. І коли б дорога була ширша разів у три, це цілком би нагадувало Техас чи Монтану. Я стояв за кілька кроків від дороги, але був зовсім сам і весь віддався погідному спокоєві. Люди, як і кози, потребують трави, але не усвідомлюють цього. Коли в невидимому небі прогуркотів вертоліт, я викинув цигарку й сів у машину. Всередині ще зберігалася денна спека.
