Останній гетьман Лівобережної України. Його діяльність співпадала із настроями імператриці Єлизавети, і відбувалася у фарватері політики Петербурга, однак при цьому відчутно зменшився тиск на український традиційний устрій самоуправління, хоча й навіть не порушувалося питання про можливість відносин з іншими державами або власну фінансову систему.
«…старайся схватить фортуну за чуб…»
Кирило Розумовський – останній гетьман України-Гетьманщини (1750—1764). Життя цієї людини – приклад неймовірної примхливості долі. З’явившись на світ у родині простого українського козака і почавши свою кар’єру з випасу громадської худоби, Кирило Розумовський завдяки своєму брату Олексію опиняється в Петербурзі, отримує блискучу на той час освіту і в 1746 році стає президентом Імператорської академії наук і мистецтв. А в 1750 році його чекає ще один несподіваний поворот долі – завдяки складній міжнародній обстановці російська імператриця Єлизавета Петрівна вирішує відновити в Україні інститут гетьманства, і вибір правительки падає на Кирила Розумовського.
Незважаючи на досить суперечливі оцінки діяльності останнього гетьмана України-Гетьманщини, необхідно зазначити, що К. Розумовський, наскільки міг, намагався бути корисним своїй Батьківщині.
«Урядування Розумовського, – пише відомий історик Гетьманщини О. Лазаревський, – було більш тяжким од всіх його попередників, хоча, може бути, останній гетьман був найкращою людиною з усіх правителів ХVІІІ віку».
У XVIII ст. Лівобережна Україна і Київ з невеликими околицями перебували у складі Росії, Правобережна з Прикарпаттям – у складі Польщі. Закарпаття й Буковина залишалися відповідно у складі Угорщини, що перейшла під Австрію, та Молдови, яка була васалом Османської імперії. Таким чином, територія, на якій проживало більше половини українців, знаходилася під владою Польщі, а приблизно чверть українців жила під владою Російської імперії.
На території Лівобережної України у цей час існувало три політичних утворення: Гетьманщина, або Малоросія, Запорізька Січ і Слобідська Україна.
Гетьманщина ще певний час продовжувала зберігати деяку автономію. Козацьку державу очолював гетьман, який юридично обирався Генеральною військовою радою. При гетьмані діяла рада старшин, що збиралася тричі на рік на великі свята. Фактично обрання гетьмана було справою, що погоджувалася між старшиною та царською владою і остаточно вирішувалася в Петербурзі. За полкового устрою гетьман мав величезну владу – він визначав, хто буде вписаний в компут (особливий перепис козацької старшини) і стане козаком, він призначав старшин, займаючому старшинську посаду належало мати рангову землю як плату за службу, і саме гетьман своїми універсалами роздавав старшині села, хутори, млини, ставочки та ін. Але гетьман був повністю залежним від царської влади. І тому єдиним способом змінити очільника козацької держави або хоча б вплинути на нього став донос, і цим способом старшина широко користувалась. В свою чергу, доносами користувався і гетьман, а царська милість полягала у тому, що розслідування скарг доручалось тому, на кого скаржилися. Така нестійкість службової позиції старшини компенсувалась енергійним збагаченням, що подекуди набувало безсоромних форм. Наприклад, батько майбутніх графів Безбородьків, генеральний писар Андрій Безбородько за хабарі роздавав урядові посади у такій кількості, що навіть найбільша уява не могла знайти цьому пояснення.
Військова (з часів Б. Хмельницького – генеральна) старшина складалася з писаря, обозного, двох суддів, двох осавулів, хорунжого, бунчужного та підскарбія. Генерального писаря іноземці називали канцлером, оскільки його функції відповідали аналогічним функціям канцлера у Європі. Генеральний обозний завідував артилерією і всією інженерною справою та мав власну велику канцелярію. Генеральні осавули – військові чиновники для особливих доручень, щось на зразок ад’ютантів. Такі ж функції виконували хорунжі та бунчужні, у яких від історичних ролей охоронців гетьманських клейнодів залишились тільки назви. Посада генерального хорунжого була фактично щаблем до полковницької. До генеральної старшини належали також бунчукові товариші, які жодних спеціальних функцій в уряді не мали, але, служачи у полках, підпорядковувалися гетьманській владі так, як і генеральна старшина.
Територія Гетьманщини у ХVІІІ ст., як і раніше, поділялася на військово-адміністративні одиниці – полки і сотні. Полкова й сотенна старшина водночас була і військовою, і адміністративною владою. Сотня повинна була поставити близько ста збройних козаків, але найчастіше вона складалася з сорока-п’ятдесяти чоловік. Сотні поділялися на курені, до яких входили чотири-п’ять сіл. Сотенний уряд діяв у сотенному містечку. Полкових міст наприкінці XVII – середині XVIII ст. було десять: Стародуб, Чернігів, Ніжин, Прилуки, Київ, Переяслав, Лубни, Гадяч, Полтава, Миргород. Полк налічував від 7—8 до 20 сотень і в середньому близько 1000 козаків.
Столицею Гетьманщини після розгрому і спалення Батурина російськими військами під час війни зі шведами став Глухів (сучасна Чернігівщина), невелике містечко неподалік від російського кордону.
