Дванадцятирічний Лінус з мамою і сестрою Ліннеєю їде на літо в Тракеборг, у химерний дерев'яний будинок, що вже багато років стоїть пусткою після таємничого зникнення його дивного власника. Здавалось би, літобуде нудне й нецікаве, але вже в першу ніч хлопчик чує дивні шуми в стінах, а невдовзі починають зникати речі. Коли ж Лінус вирушає оглядати будинок, під поламаними дошками підлоги знаходить загадковий ключ. Хто його заховав і що він відмикає? Про це ви довідаєтеся зі сторінок фентезійної повісті «Ключ від Позасвіття» шведських письменників Альбіна й Карін Альвтеґен.
Присвячуємо Ельвіну й Ліні
Колись давно Лінус прочитав це в одній книжці. У пам’яті не збереглася її назва — лише ці слова виблискували, мов коштовне каміння.
Цей спогад став його таємною втіхою.
Відтоді він почав шукати все дивовижне навколо. У лісі виглядав тролячі стежки й сліди казкових істот. У місті зазирав у вузенькі провулки, видивляючись щось більше, ніж просто похмурі фасади. А якщо це таки правда? Може, те, у що він вірить, направду існує і він таки знайде двері до крамнички магічних предметів? Як же йому хочеться знайти чарівний камінь чи якесь зілля, що могло б змінити все на краще! Щоб мама знову була щаслива. Щоб тато повернувся.
І щоб його сестричка Ліннея була здорова.
Але він нічого не знаходив. Ніяких тролів чи ельфів. Ніяких магічних дверей. Анічогісінько. Ніби світ хотів переконати його, що все дуже-дуже сумно.
І що старший Лінус ставав, то важче було шукати далі.
І коли йому виповнилося дванадцять, він припинив пошуки.
Лінус і Ліннея — близнюки. Вони справді дуже схожі, але на цьому й усе. Між ними не було тих відмінностей, які бувають між братами й сестрами: наприклад, щоб Лінус ненавидів броколі, а Ліннея жити без неї не могла. Ні, Ліннея броколі ніколи навіть не куштувала. Її годували через невеличку дірочку в шлунку. Ліннея не говорила й не рухалася. Можливо, навіть не чула, що їй каже брат.
Так було від самого її народження. Акушерка, яка приймала пологи, одразу помітила: щось не так. Дівчинка мовчала й не ворушилася. Тому Лінуса дали мамі на руки, а лікар у цей час оглядав Ліннею. У неї знайшли ушкодження мозку і сказали, що вона ніколи не одужає. Ця звістка розбила мамі серце.
Перш ніж з’явилися Лінус і Ліннея, їхня мама працювала реставратором, відновлювала старі будинки. Вона любила старі будинки.
Якось вона натрапила на оголошення в газеті, і Лінус побачив, як мама засяяла.
— Поглянь, Лінусе!
За кілька тижнів вони поїхали. Автомобіль був навантажений інструментами, фарбами й усім, що може знадобитися для роботи. Мама нетерпляче барабанила пальцями по керму. Діти сиділи на задньому сидінні. Лінус поринув у гру на мобільному телефоні.
— Лінусе, перевір, будь ласка, карту ще раз!
Він звів очі й побачив мамине обличчя у дзеркалі заднього огляду.
— Ти впевнений, що ми правильно їдемо? — запитала вона. — Ми вже мали б приїхати.
Лінус зітхнув і потягнувся по карту.
— Як ми могли заблукати? Останнє роздоріжжя було кілька годин тому.
— Так, — погодилася мама, — але невже це може бути так далеко?
«Мабуть», — подумав Лінус роздратовано й продовжив гру. Він не поділяв маминого захвату від можливості провести літо казна-де в старому будинку. Зовсім не поділяв. Але щира мамина радість варта була кількох нудних місяців. Окрім того, він одержав уживану «Плейстейшн-3» і вибрав три нових гри, причому одна з них була з віковим обмеженням «16+». Він знав, що для мами це була велика жертва. І з огляду на гроші, і з огляду на вікову межу.
У радіоприймачі щось затріщало.
— Ну знову, — сказала мама. — Якісь дивні перешкоди.
— Мабуть, радіосигнал не сягає так далеко, — пробурмотів Лінус.
Мама кинула на нього швидкий погляд.
— Нам буде добре, Лінусе. Правда ж, це буде чудова відпустка в селі? Тільки подумай: у місті спека, пил, усі твої однокласники роз’їхалися. А тут і ми можемо собі дозволити поїздку.
Мама змовкла. Мабуть, шукала додаткових аргументів.
— І там є сад. Це ж буде чудово, що Ліннея зможе сидіти на свіжому повітрі, правда ж? Нам буде дуже добре, Лінусе, я переконана.
Може, вона навіть більше хотіла переконати саму себе. Лінус же з Ліннеєю, хотіли вони чи ні, сиділи на задньому сидінні. Утім, Лінус хотів. Дуже. Він хотів, щоб мама й далі була така щаслива, як тоді, коли натрапила на те оголошення.
Лінус нахилився до Ліннеї.
— Нам там буде добре, — прошепотів він. — Мама щаслива, а я покажу тобі сад.
Ліннея, як завжди, була десь у своєму світі. Лінус простежив за її поглядом. Так він міг хоча б бачити те саме, що й вона. Її рука безвільно лежала на бильці спеціального автомобільного сидіння. Це було так несправедливо — що він народився здоровим, а вона — такою хворою! Про це важко було навіть думати. Часом він прокидався серед ночі з думкою, що це його вина. Що під час пологів щось сталося і врятувати вирішили його. Мама запевняла, що Ліннея захворіла ще у неї в животі, але це не допомагало. Анітрохи.
