Викресавши вогню, запалив зілля,— від нього по хижі пішов легкий приємний дух. Обкуривши зі всіх боків пораненого, чаклун кинув недогарки в кабицю — відкриту піч у кутку — і заходився знімати з улицького князя цупкі зашерхлі пов'язки. Йому кинулася допомагати княгиня Іскра.
Довго мовчки дивився на рану в грудях.
— Наконечник стріли там?
— Там,— відповіла княгиня.
— Гм, гм, кепсько,— волхв помугикав під ніс і глянув на Либідь.— Принеси, отроковице, шмат полотна і глек теплої води... А ви,— звернувся до чоловіків,— допоможіть мені витягти з рани подарунок гуннського лучника... Держіть князя міцно!
Тур і Кий, зціпивши зуби, взяли князя Добромира за руки й за ноги.А Ракша обережно занурив швайку в рану.
Княгиня зойкнула і відвернулась. Кий відчув, як у нього в руках стрепенулося, напружилося і завмерло князеве тіло. З рани пішла кров.
— О боже! — прошепотів зблідлими вустами князь Добромир.
Волхв ні на що не звертав уваги. Швидко підковирнув і витягнув невеличкий наконечник гуннської стріли.
— Є! — і кинув у кабицю.
Тим часом Либідь принесла теплої води і сувій вибіленого на сонці полотна. Волхв обмив рани на грудях і на нозі, змастив світло-коричневою маззю, яку зачерпував з горнятка просто пальцем, а потім туго перев'язав їх.
Після цього ще трохи побурмотів якісь свої заклинання, вдруге обкурив князя димом пахучого зілля і почав складати своє знахарське начиння в торбину.
Надворі Кий запитав:
— Видужає князь? Допоможуть йому твої ліки, волхве?
— Не кожному мої ліки можуть допомогти,— відповів старий і, оглянувшись, стишив голос:— Не мазі зціляють, а боги! А вони відвернулися від улицького князя. Душа його вже готується залишити тіло і переселитися до предків...
— І ніякої надії?
— Треба жертвою задобрити Світовида... Тоді хіба...
Старий Ракша замовк і повернув у свій бік, а Кий, приголомшений словами чаклуна, залишився стояти на місці. До нього підійшла Цвітанка, спитала тихо:
— Він помер?
У неї в очах стояли сльози.
— Ні, живий...
Києві не вистачило духу сказати дівчині, що надія на видужання князя зовсім мала, якщо вона взагалі є, і він
замовк. Дивився, як ще більше зблідло дівоче обличчя, а в глибоких темних зіницях зачаївся страх.
— Чує моє серце — помре,— прошепотіла Цвітанка і заплакала.
Стояла перед ним, стомлена важкою небезпечною дорогою, прибита горем. Руки й ноги до крові подряпані колючими кущами та бур'яном, якого вдосталь росло по степовому бездоріжжю. Буйні коси сплуталися на голові, сорочка в кількох місцях розірвана...
— Не плач,— Кий доторкнувся до її плеча.— Сьогодні віднесемо богам требу, щоб захистили його... А якщо трапиться найгірше, ти не залишишся самотньою. Мій рід не дасть тобі загинути. Я візьму тебе за жону, захищатиму тебе. Щек і Хорив допомагатимуть. Сестриця Либідь піклуватиметься про тебе... Не плач!
Дівчина заплакала ще дужче. Кий розгубився. Підійшла Либідь.
— Чого вона?
— За батьком побивається... За князем,— і юнак, зрадівши приходу сестри, сказав:— Візьми її, Либідко, скупай, переодягни в чистий одяг, приголуб... Ну, сама знаєш, що потрібно... Доглянь, як за рідною... Іди!
* * *
Розмова Тура з Креком не дала нічого нового. Тих кілька слів, які ще залишилися в пам'яті старійшини від молодих років, коли йому доводилося зустрічатися з гуннами, явно не вистачало, щоб зрозуміти що-небудь. До того ж Крек теж не проявив ні найменшого бажання второпати, що його питали. Сопів носом і мовчки бликав з-під важких повік на світлооких молодих русів та їхнього сивочубого батька.
Тур плюнув спересердя.
— Нічого не доб'ємося від цього опудала... Збирайте, хлопці, молодшу дружину! Хай отроки сідають на коней і мчать від роду до роду, від весі до весі! Хай оповіщають усіх, щоб тримали напоготові і списи, і луки, і мечі, і щити,— гунни близько!.. А ми зараз віддамо богам требу, а завтра поїдемо до князя Божедара на Родень — відвеземо полоненого і розповімо про небезпеку...
— Гаразд, отче, зберемо,— відповів Кий і повернувся до Щека.— Іди, брате, подай воям знак тривоги! Хай збираються до Світовидової скелі!
Щек тріпнув своїм кучерявим чубом і, не перепитуючи нічого, відійшов осторонь, заклав у рота чотири пальці, свиснув оглушливо. На той свист з усіх усюд до нього поспішили отроки. Щек передав їм наказ Кия, і ті прудко помчали до навколишніх селищ.
— Зараз будуть,— сказав, повернувшись, Щек.— Хлопці в мене — одна нога тут, а друга — там...
Тур схвально кивнув головою:
— А тепер воздамо требу Світозпдозі і всім богам, щоб ласкаві були до князя Добромира і його родовичів, щоб захистили його від смерті, а всіх нас — від кровожерливих гуннів... Хориве, візьми у повіті ягницю — принеси до требища! А тим часом і молодша дружина збереться до Світовидової скелі...
Хорив швидко пішов до повіті, виплетеної з лози та хворосту і обмазаної глиною. За якийсь час виніс звідти на плечах молоду ягницю і попростував до водоспаду, де серед густих заростей виднілися сірі кам'яні скелі.
Всі рушили за ним.
