— Креку! Ти? — Чорний Вепр упізнав гунча і невимовно зрадів.
— Це я, княжичу,— відповів той.— Мені приємно бачити тебе живого і неушкодженого!
— Мені тебе також.
— Великий каган Ернак жде тебе, княжичу.
— Він тут?
— На знак покірності і вірності ти підійдеш до нього і поцілуєш його чобіт...
— Але ж я не раб! — вигукнув Чорний Вепр, спалахнувши.— Невже мій вуйко так принизить мене?
— Цим засвідчиш свою відданість і станеш князем!.. А поцілувати великому каганові чобіт — то висока честь! Не кожен може удостоїтися її! — Крек щиро здивувався, що полянський княжич надає значення такій дрібниці.— їдьмо!
Чорний Вепр нахмурився. Він ніколи нікому не цілував чобіт, навіть князеві, отцеві своєму. Як же цілуватиме вуйкові?
Та в наступну хвилину погляд його упав на нерухомі тіла полянських воїв, що, як білі снопи, лежали на зеленому полі — і він мовчки торкнув коня. Зрозумів — цілуватиме чоботи не вуйкові, а грізному і нещадному переможцеві. До того ж цілуватиме не задарма, а за червоне князівське корзно!
Вони їхали мовчки, і гуннські вої розступалися перед ними. Нарешті Крек зупинився і, миттю сплигнувши з коня, схилився в низькому поклоні перед старим одутлим вершником у багатому ромейському одязі.
— Великий кагане, я привів твого сестринця, полянського княжича Чорного Вепра...
— Бачу,— сказав каган, пильно вдивляючись вицвілими брунатними очицями в полянського княжича.
Був він середній на зріст, огрядний, з широким темнуватим лицем і золотою сережкою в лівому вусі. Золотом і самоцвітами ряхтіла каганська шабля і збруя каганського коня.
В срібних стременах жовтіли припалі порохом м'якї, розшиті сріблом чоботи.
Чорний Вепр якусь хвилину розглядав свого вуйка, потім спішився і, підійшовши ближче, припав до чобота, що пахнув кінським потом і дорожньою пилюкою.
— Великий кагане... Вуйку... Я...— почав хрипко.
— Знаю,— перебив його Ернак і поклав важку руку племінникові на голову.— Я радий, що у моєї сестри такий гарний і достойний син. Вона жива?
— Ти побачиш її сьогодні або завтра, кагане.
— Гаразд... Що ж ти скажеш мені, княжичу?
— Мій великий повелителю,— звів угору очі Чорний Вепр,— вітаю тебе з перемогою на полянській землі. І твій і мій ворог воєвода Радогаст загинув. А плем'я полянське визнає тебе верховним повелителем...
— Хто ж буде його князем? — хитро примружився каган.
— Кого ти захочеш, той і стане князем,— скромно відповів Чорний Вепр.
— Мудро сказав,— похвалив його Ернак.— Відразу видно, що в твоїх жилах тече кров великого Аттіли! Будеш полянським князем — і хай береже тебе Тенгріхан!
Чорний Вепр схилив у покорі голову.
— Дякую, вуйку... Я вірно служитиму тобі. Можеш не сумніватися у моїй відданості!
— Гаразд. Чого ще бажаєш? Чорний Вепр глянув йому прямо в вічі.
— Бажаю, кагане, щоб ти допоміг приборкати роди, які не покоряться мені...
— Приборкаємо.
— Прошу, щоб твої люди не чіпали Родня. Там моя мати... І там буде моя дружина...
— Моєї сестри ніхто й пальцем не зачепить! Твоїх воїв теж...
— Дякую... А ще бажаю, щоб ти віддав мені полянських воїв — поранених і тих, що потрапили в бран! Я сам подивлюся, кого взяти до війська, а кого покарати за спротив тобі!
— Гаразд.
— І ще одне...
— Чи не забагато, сестринцю? — незадоволено буркнув каган.
— Останнє прохання... Помер мій отець, князь Божедар...
— Я вже знаю про це.
— Дозволь завтра поховати його за звичаєм предків... А заодно — і брата мого, воєводу Радогаста...
— Дозволяю... А тепер послухай, що скажу я... Післязавтра будь готовий з дружиною вирушити в путь. Подивимося твою землю і, якщо буде потреба, примучимо непокірні роди... Завтра — поховаєш отця і брата... А сьогодні з матінкою прибудеш до мене в стан — хочу побачитися з сестрою... А щоб ти нічого не забув і робив так, як я хочу, залишаю тобі Крека з сотнею воїнів,— каган суворо глянув на Чорного Вепра.— Всі вони мають бути ситі, зодягнуті! За їхню безпеку... Сам розумієш — відповідаєш головою!
Чорного Вепра останні слова Ернака зачепили за живе, але він промовчав і низько вклонився.
Така покірність, видно, сподобалась каганові, бо він ще раз поклав руку на голову полянському князеві, виявивши цим свою прихильність до нього, і сказав:
— А тепер поїдемо по полю — подивимося, що накоїв твій нерозумний брат... Будеш при мені!
Ернак торкнув коня і повернув до бойовища. Чорний Вепр скочив у сідло — поїхав за ним у гурті гуннських вельмож, що супроводили кагана. Позаду прилаштувався Крек.
Їхали поволі.
Через усе поле, від лісу до лісу, густо лежали полянські вої — убиті й поранені. Г'унни здирали з них одяг, забирали зброю, тих поранених, що не подавали надії на одужання, тут же добивали.
Побачивши кагана, вони вклякали в шанобливому поклоні.
— То де загинув твій брат? — спитав Ернак, повернувши до Чорного Вепра своє кругле темне обличчя.
Чорний Вепр показав на невисокий горб неподалік дороги.
— Він стояв там...
— Дивися уважно! Хочу побачити його!
Чорному Вепрові й самому хотілося побачити Радогаста. Мертвого! Щоб заспокоїти серце, в якому ворушився черв'ячок сумніву,— а раптом влучив погано і Ргдогаст живий? Як він гляне йому в вічі?
