— Ні, старійшино,— відповів твердо,— повертатися назад, до наших осель, зарано! Гуннів ми тільки зупинили, але не знищили. Вони сильні і не облишили наміру примучити нас...
— Отже, ідемо далі на північ?
— Так, ідемо на північ!.. Там теж наша земля!
— Коли ж вирушаємо?
— Зараз... Поки гунни отямляться, ми відірвемося від них на багато поприщ... Забирайте зброю, поранених,— і в путь! Прямо через болото!.. До вечора повинні бути біля Трьох Могил. Там переночуємо, а завтра — далі...
Не встигла холодна дніпровська хвиля прийняти в своє лона Цвітанку, як шелеснули кущі верболозу і одночасно свиснули дві стріли. Одна влучила Лютові в спину, і він упав сторчма до кореневища верби. А друга вп'ялася в бік Мисляті, від чого той спочатку завертівся на березі, мов укушений гадюкою, а потім шубовснув у воду.
Малк не став дожидатися третьої й кинувся ниць на землю, просячи пощади.
З кущів вискочило двоє — Хорив і Боривой. Хорив відразу, не роздумуючи, стрибнув у воду, де, захлинаючись, борсалася Цвітанка, а Боривой, наступивши Малкові ногою на спину, приставив йому до потилиці вістря меча.
— Не ворушись, а то обезголовлю!
Хорив виріс на Росі і плавав, як риба. Він миттю підхопив дівчину попідруки, підняв її голову над водою. Потім, сильно загріваючи, підплив на мілке і зі своєю важкою ношею вийшов на берег.
— Жива? — кинувся Боривой.
— Жива,— відповів Хорив.— Та коли б запізнилися хоч на хвилину, сталося б непоправне...
Боривой штурхонув Малка під бік ногою.
— Мерзотнику, тебе варто прикінчити, мов собаку! Як і тих двох!
Малк заблагав:
— Я ні в чому не винен! Не вбивайте мене!
— Ти разом з ними 'викрав мою сестру, разом з ними запроторив на пасіку до старого бортника, а потім наздоганяв і замалим не став убивцею її!
— Я підневільна людина... То все Чорний Вепр... Не вбивайте мене!..
— Облиш його, Боривою! — сказав Хорив.— Відбери зброю, коня і — відпусти!..
— Як? Відпустити такого негідника? — вигукнув улицький княжич і люто блиснув очима.— Та він же відразу наведе на наш слід людей Чорного Вепра!
— Не наведу! Клянуся Перуном, клянуся Світовидом — не наведу! — знову заблагав Малк, підводячись на коліна.— Ви не знаєте мене... Я теж ненавиджу Чорного Вепра, як і ви! Я був вірний йому до того часу, поки він не відвернувся від наших воїв, які гинули під копитами гуннських коней, поки не переметнувся на бік Ернака... Я був вірний йому, поки він не побив мого дідуся-бортника, поки не познущався над ним, як над псом!.. Повірте мені!.. Хочете — піду з вами...
Здавалося, отрок не брехав — говорив щиро. Боривой завагався і вклав меча до піхов. А Хорив, пильно вдивляючись у широко розкриті очі Малка, сказав:
— Ну, що ж — повіримо тобі, хлопче, на слово. Може, й справді ти чесна людина... Іди собі на всі чотири сторони. Але з нами тобі поки що не по дорозі. Спочатку доведи свою відданість полянському племені — тоді приймемо тебе з охотою!
— А як я можу довести? — Малк підвівся і став насупроти Хорива.
— Цього не знаю. Сам зумій!
— Гаразд, постараюся... А за те, що подарували життя, Дякую. Ніколи не забуду цієї хвилини! — і отрок прудко шуснув у прибережні кущі.
Тим часом Цвітанка розплющила очі.
— Де Я? Що ЗІ МНОЮ?
Впізнавши Боривоя і Хорива, злякалася.
— Ой, ви?
Боривой обняв сестру. На його очах виступили сльози.
— Не лякайся, сестронько... Це справді ми — Хорив і я. — Як ви тут опинились?
— Ми йшли слідом за твоїми ворогами і врятували тебе...
— А Кий?..
— Кий весь час був з нами... Та коли напали гунни, він залишив нас тут, а сам помчав до Кам'яного Острова, щоб піднімати людей...
— З ним нічого лихого не станеться?
Боривоя вразило, що сестра турбується про Кия і ні словом не згадала батьків, про смерть яких і не здогадувалась. Та він стримано відповів:
— Ти ж знаєш — якщо боги не захочуть, то з його голови й волосинка не впаде...
Про батьків він вирішив сказати їй пізніше. Цвітанка вже зовсім отямилася від страшного потрясіння і підвелася на ноги. З її кіс і з одягу стікала вода.
— Що ж тепер?
Відповів Хорив, теж мокрий як хлющ:
— Теперь ми викрутимо одяг, заберемо зброю — і в путь... Часу в нас обмаль, а йти далеко і хтозна-куди. Тож гаятися не будемо...
* * *
У верхів'ях Росави лісів стало більше, та все ж простору для гуннської кінноти залишилося чимало. І гунни не примусили себе чекати. З'явилися вони опівдні, коли полянське військо, стомлене спекою і виснажливою дорогою, стало на спочинок на березі струмка.
Помітили його дозорці, що чатували на горбі. Примчали, перелякані.
— Князю, гунни!
Кий саме жував сухар, розмочений у струмковій воді, що текла між осокою і водоростями. Він був, як і всі, страшенно стомлений і хотів хоч трохи спочити після важкого переходу. Та, почувши таку новину, відразу схопився на ноги.
— Де вони?
— За три чи чотири поприща... Йдуть по наших слідах.
— Багато їх?
— Мабуть, уся орда... Клубочиться в степу, мов рій! Кий миттю подав знак тривоги.
— У путь, друзі! В путь! Наш порятунок — ліс! Встигнемо добратися до нього — добре! Не встигнемо — біда буде!
