Рось — прабатьківська ріка роду рось, чи русь, котрий в таку глибоку давнину, що в неї не сягає пам’ять найстаріших людей, поселився по її берегах та по берегах її приток — Росави, Роськи, Роставиці, Молочної, Хороброї та Протоки і розмножився так, що став справжнім плем’ям.
Іноді тихо, а іноді стрімко несе Рось по своєму кам’янистому руслу чисті ясні води. То тут, то там над нею здіймаються високі кручі, темніють густі діброви, шумлять бори. У дібровах та борах бродять вепри, тури, олені, козулі, вовки, гніздяться птахи, у дуплах старезних дерев мирно гудуть бджолині рої. У найгустіших хащах живуть лісовики та душі померлих предків — домовики. У водах річки аж кишить риба — плітка, щука, лящ, сазан, окунь, судак, стерлядь, а в тихих заводях, у глибині темних, аж синіх, ям, хлюпочуться русалки і водяники, що в місячні ночі виходять на зелені берегові галявини водити свої грища.
Рід русь — один із багатьох у племені полян. Полянські весі привільно розкинулися на низинних терасах, на великих лісових галявинах, зручних для хліборобства. Нічим не захищені від ворожих нападів, вони примощувалися, мов гриби, побіля річок та в розлогих долинах, побіля води. Тільки оселя старійшини роду Тура на острові, що омивається бурхливими потоками порожистої в цьому місці Росі.
Острів чималий. Стоїть він насупроти течії могутнім і високим кам’яним чолом, що упродовж віків потріскалося і розсипалося на більші й менші брили. А Рось, мов розлютована звірина, б’ється об його підніжжя, скаче по камінню, проривається вузькими щілинами поміж скелями і мчить далі, у темні вири. Тут завжди, вдень і вночі, влітку і взимку, стоїть безугавний шум, а в сонячні години у дрібних водяних бризках грає барвиста веселка.
Вниз по течії острів поволі знижується, поступово переходячи в широку родючу рівнину, засіяну різними злаками. Тут і розкинулося селище Тура, прозване Кам’яним Островом.
Опівдні до південного берега під’їхало кілька вершників. Передній щось гукнув через річку дідові, що дрімав біля підйомного дерев’яного моста на осонні, і той, зраділо замахавши руками, відразу почав опускати підняту цупкими конопляними вірьовками перекидну кладку. Верхівці спішилися і поволі, обережно перебралися на острів. Назустріч їм від селища з гавкотом вискочило кілька псів. Потім появилися люди.
Русокоса дівчина в довгій білій сорочці загукала:
— Отче, отче, Кий з хлопцями повернувся!
З більшої хижі, що стояла посередині селища, вийшов Тур, приклав руку до лоба насупроти сонця, щоб краще роздивитися прибулих.
За ним на майдані згромадилися родовичі — старші й молодші, сиві діди і стрункі жилаві парубки, згорблені бабусі і рожевощокі дівчата, підлітки і зовсім малі діти, які щойно зіп’ялися за ноги. Висипав увесь рід. Ніхто, іноді навіть сам Тур, не міг визначити ступеня родичівства декого з цих людей з сім’єю старійшини. Жили вони тут здавна, і до кожного з них усі звикли.
Дівчина помчала назустріч братам.
— Що привезли зі степу, хлопці?
Кий пригорнув дівчину.
— Нічого, Либідко! Тільки гостей… Віддаємо їх на твої руки — приглянь за ними! — і показав на стомлених змарнілих уличів. А потім додав: — Клич волхва Ракшу — хай прийде: пораненого привезли!
Либідь побігла.
До приїжджих підійшов старійшина. Його стурбований погляд упав на незнайомих жінок і отрока, що ледве тримався від утоми на ногах, на змилених коней, на дикуватого гунна зі зв’язаними руками і раптом прикипів до змученого обличчя, що виглянуло із похідних нош.
— Князь Добромир? Звідки? Яким побитом? — та, помітивши, що той ледве дише, повернувся до Кия. — Що з ним?
— Гунни розгромили уличів, отче.
Тур здригнувся.
— О милостиві боги!… Не може цього бути!
— Але ж це так, отче, — Кий здвигнув плечима. — Не минуло й тижня, як це трапилося. Майже вся дружина князя Добромира загинула. На щастя, княгиня, княжна і княжич урятувалися…
— Які ж наміри гуннів?
— Одним богам це відомо… Князь Добромир гадає, що каган Ернак хоче відновити гуннську державу. З Мезії[12] він перебрався на лівий бік Дунаю і, щоб з’єднатися з акацирами, котрі кочують понад морем, ударив на уличів, бо вони стояли на його шляху. А коли дві гуннські орди з’єднаються, то…
— Підуть на нас?
— А хто їм тоді стане на перешкоді?
— Справді, нікому, — замислено промовив Тур. — Тиверці, якщо досі ще не розбиті, самі потерпають, як би Ернак не пішов на них.
— Гуннські роз’їзди найближчими днями можуть бути тут і рознюхають, що ми не готові до відсічі… Може, поїдемо до князя Божедара і відвеземо йому полоненого?
— Відвеземо… І пошли гінців по всіх полянських родах — хай попередять про небезпеку!
— Гаразд, отче.
— Ну а тепер — давайте князя Добромира до хати. Та обережно! Щоб не зашкодити йому…
Волхв Ракша зняв з плеча шкіряну торбу, примостив її на лаві, у ногах князя Добромира, і суворо глянув на строкатий натовп, що запрудив півхати. Густе сиве волосся, перев’язане через лоб шнуром, спадало йому на плечі і на спину, важкою копицею кострубачилося на голові.
Всім стало лячно. Ніхто не хотів зустрітися з пронизливим поглядом старого. Хтозна, що в нього на думці!
