— Я згоден, отче, — сказав Кий. — Доберемося додому — відразу ж помчу до стрия Межамира.
— От і гаразд. А тепер, чада, спати!… Гляньте на небо — вже Віз перевернувся колесами догори! А ми все гомонимо… І хай вам сняться нестрашні сни!
— Гунни та Аттіла, — усміхнувся Хорив.
— Цур їм і пек! — сплюнув Тур спересердя, натягуючи на себе кобеняк. — Ми зазнали від них лиха, а вас хай воно обмине!
Примучивши готів і венетів, гунни рушили на Дунай. Вони не поспішали. Зупинялися надовго там, де росла паша для їхніх коней, де водилася дичина для ловців і вдосталь було палива для незчисленних багать.
Підкорені племена аланів, готів, венетів, словенів, гепідів, даків постачали їм хліб та м’ясо, одяг та хутра. Гунни жерли, мов не в себе, пили кисле кобиляче молоко, розмножувалися, мов сарана, і сунули й сунули на Дністро, на Прут і на Дунай. Потім перевалили за гори Карпати й опинилися серед гарних, привільних степів, які їм дуже сподобалися, бо нагадували їм їхні рідні простори, але відзначалися багатством паші для коней і теплими, майже безсніжними зимами. По тому краю протікала ріка Тиса.
Там гунни зупинилися надовго.
Один за одним змінювалися їхні кагани — Баламбер, Ульдін, Аспар, Роїлас, Руа… Було їх, мабуть, більше. Та чия пам’ять у силі втримати їхні незвичні імена?…
Ішов час, кагани змінювалися, а звичаї племені залишалися такими ж, як і раніш. Гунни кохалися в конях, жили в кибитках, ласували спареною під сідлом кониною, заплітали в косички свого довгого цупкого чуба… Та найулюбленішим їхнім заняттям були війни і розбій. Нападали вони на всіх, хто жив поблизу, — на словенів, на швабів, на моравів, на гепідів, на даків. А найчастіше — на ромеїв, котрі звали себе греками і сиділи на південному березі Дунаю аж до теплого моря.
Налітали ордою, мов вихор, убивали людей, спалювали хижі, а скот, збіжжя і все майно забирали собі.
Багато племен, щоб урятуватися від загибелі, визнавали їхню зверхність, платили данину і посилали своїх воїв до їхнього війська.
Ромеї ж, народ могутній і гордий, не хотіли підкорятися чужинцям, або як вони казали, варварам. Тому будували фортеці понад Дунаєм, ставили там військо. А часто платили гуннам золотом, щоб не нападали.
Так тривало до того часу, поки каганом не став Аттіла.
У кагана Руа не було синів, і після його смерті гуннами почали правити два його племінники — Бледа й Аттіла, сини Мундзука, молодшого брата Руа.
Бледа й Аттіла були рідними по батькові і чужими по матерях. Але не ворогували, як це часто буває, а з дитинства жили в злагоді й дружбі.
Мундзук, як і каган Руа, жив уже не як простий гунн — в кибитці, а у великій гарній хаті, такій, як у ромеїв, і мав він, окрім цих двох синів-однолітків, ще багато дітей. Це був цілий дитячий кагал, і хлопці верховодили в ньому.
Та одного разу Мундзук привів білявого, голубоокого хлопчину і сказав жонам:
— Це гот, син ромейського магістра кінноти Гауденція із Доростола на Дунаї, бо вестготи служать ромеям. З Гауденцієм ми уклали мир, а щоб ромейські федерати не напали на нас зненацька, взяли цього отрока заложником. Кілька літ жив він у князя союзних нам остготів Аларіха, а тепер, коли підріс, ми з Руа забрали його до себе, щоб не втік… Годуйте його, зодягайте, як власних дітей, а Бледа й Аттіла хай стережуть. Великі вже!
І пішов. Жони одна по одній зникли теж.
Двоє підлітків-гуннів з цікавістю розглядали незнайомця, котрий був їхнім ровесником і, насупившись, з-під рудуватих брів зиркав на них.
— Ти справді гот? — спитав Аттіла — низенький, але міцний хлопчина з великою головою, широким вилицюватим обличчям і маленькими чорними очицями.
— Гот, — відповів той.
— Як же тебе звати?
— Аецій… А тебе?
— Я Етіл[16]… А це мій брат Бледа, — низенький показав рукою на такого ж чорнявого, але вищого хлопчину. — Де ти навчився по-гуннському говорити?
— А я вже п’ять років заложником у гуннів — тож мав час… Рикс Аларіх приставив до мене стару жінку-гуннку, щоб я навчився по-вашому.
— А з лука стріляти вмієш?
— Умію.
— Але не так влучно, як ми з Бледою, сподіваюся… Ану, ходімо надвір — постріляємо! — Він схопив тул зі стрілами і два луки.
Він був самовпевнений, і в його різкому голосі вчувалася звичка наказувати.
Отроки вийшли на подвір’я, кинули жереб — кому за ким стріляти. Випало — спочатку Бледі, потім Аттілі, а наприкінці — Аецію.
На старе товсте дерево повісили невеличкий обруч — ціль. Відміряли півсотні кроків.
Бледа надів на ліву руку шкіряну рукавичку, щоб туга тятива не обірвала шкіру, наклав стрілу на лук…
Він був тендітніший за брата і рухливіший. Від матері-аланки успадкував прямий ніс і гарні сумні очі, а ще — гарячковитість, нетерплячість.
Тільки дві його стріли влучили в ціль.
Аттіла стріляв неквапно і влучно: всі п’ять стріл лягли в круг. Він радісно засміявся і з викликом простягнув лука молодому готові, наперед смакуючи перемогу.
— Тепер — ти!
Аецій не поспішав. Рухи його були спокійні, неквапливі. Спочатку він розглядав стрілу — чи рівна, чи добре припасований наконечник, чи не обламалося оперення. Потім поволі натягував тятиву, довго цілився…
