Та ніщо не допомогло — гунни відступали. До всього — налетіла кіннота вестготів, розколола їхній стрій і замалим не затоптала самого Аттілу. Він змушений був тікати, як останній боягуз, і врятувався тільки тому, що заховався разом з ліпшими мужами й охоронцями в таборі, зробленому з возів.
Усю ніч відбивав він натиск ромеїв і вестготів, готуючись до найгіршого. Щоб не потрапити в руки ворога, ладен був спалити себе і для цього наказав посеред табору розкласти з кінських сідел велике багаття. Та до цього не дійшло.
Нічна темрява все згущувалась і згущувалась — і битва поволі вщухла…
А вранці стало відомо, що загинув не Аецій, а старий король Теодорід, котрий під час атаки упав з коня і був розтоптаний своїми ж.
Аттіла мало не плакав: битва програна, і ненависний Аецій живий!
Тим часом зійшло сонце, розвіявся туман — і всі вжахнулися. Безмежний простір всуціль покритий трупами. Всюди хрипіли поранені. Бродили у пошуках не залитої кров’ю трави осідлані коні. Лежала розкидана в безладді зброя — луки, стріли, списи, мечі, щити… Важкий дух смерті піднімався від землі до неба, наганяючи ще більший жах на тих, хто залишився живий.
Переможений, але не до кінця розбитий, Аттіла знявся з Каталаунських полів і пішов в Італію, щоб здобути Гонорію і хоча б цим присолодити гіркоту поразки.
Однак і тут на нього чекало велике розчарування. Дізнавшись про намір сестри одружитися з вождем гуннів, імператор Валентиніан поспішно відіслав її у Царград до двоюрідного брата — візантійського імператора Феодосія. А той швиденько підшукав їй нареченого, якогось незначного вельможу, і видав заміж.
Розлютований Аттіла сплюндрував пів-Італії. Погрожував, кричав:
— Я візьму Рим! Спалю його! Не залишу каменя на камені!
Римляни тремтіли і готувалися до найгіршого.
До Аттіли поїхав сам папа Лев — просити миру.
Привіз багаті дарунки — і золото, і срібло, і самоцвіти, і одяг… Та Аттіла тільки похмуро глипав на все те багатство.
Тоді слуги ввели дівчину несказанної вроди.
— Прийми, кагане, замість Гонорії, — сказав папа. — Щоб урятувати Рим, ця дівчина погодилася добровільно піти за тебе… Поглянь — хіба ця юна красуня не варта десятьох перезрілих тридцятилітніх принцес?
І Аттіла, і його вельможі аж роти пороззявляли з подиву: такої краси ніхто з них не бачив зроду.
— Як тебе звати, дівчино? — спитав вражений каган.
— Ільдіка.
— Ільдіка! Як мило і ніжно!… І ти справді згодна піти за мене заміж?
— Так, — відповіла дівчина. — Якщо ти залишиш у спокої Рим і виведеш свої війська з Італії…
І вона сміливо глянула на грізного владику півсвіту своїми прекрасними голубими очима.
Зачарований її красою, великодушністю і жертовністю, Аттіла прийняв дари, уклав з папою мир — і повернувся з військом у свою Гуннію.
А там влаштував бучне весілля.
На радощах обдарував усіх риксів, князів і вельмож, котрі ходили з ним у похід, багатими дарунками. Кого золотом, кого сріблом, кого дорогим ромейським одягом та коштовностями, а нежонатим та вдівцям дав у жони своїх незаміжніх дочок. Полянський князь Божедар, на той час удівець, теж одержав у жони каганову дочку.
Для війська було забито тисячу биків. Хай кожен їсть, п’є і пам’ятає той день, коли женився Аттіла!
Вельмож запрошено до палацу. Там рікою лилося дороге ромейське вино, ковшами черпали з бочок хмільну ситу, зварену із словенського меду, та готське бро, тобто пиво, зварене також із словенського ячменю. Вдосталь було прохолодного кумису та гуннської бузи, яку гунни роблять з пшона.
Всі їли і пили донесхочу.
Весілля тривало до пізнього вечора. Лунала музика, сп’янілі гості горлали пісень і танцювали так завзято, що їхній крик, спів, гамір і тупіт було чути аж за Тисою.
Найдужче веселився Аттіла. Він сидів з Ільдікою під шовковим опахалом, яке держали над ними раби, — радісний і помолоділий. Не поминув жодної чари, не відсунув від себе жодного блюда зі смачними стравами, а співав і танцював нарівні з молодими. Його сите кругле обличчя стало мідно-червоним, вузькі очиці блищали, а рідка сива борода прилипла до спітнілої зморшкуватої шиї.
Довкола нього сиділи його жони, сини, дочки, внуки і внучки. Серед синів виділялися каганові улюбленці — Еллак, Денгізих, Емнетзур, Ултциндур та Ернак, що самі вже були каганами у своїх племенах і мріяли про верховну владу.
Вони прийшли сюди з жонами і дітьми і, сівши поміж гуннськими вельможами, слідкували, щоб усього було вдосталь.
Стомлені раби й рабині, слуги й служниці знай прибирали спорожнілий посуд і приносили нові наїдки та напитки.
Нарешті Аттіла сказав:
— Досить! Ми з Ільдікою йдемо спати! А ви гуляйте! Хай музика і співи не затихають до самого ранку!
Взявши молоду жону за руку, він з натугою підвівся і повів її до своєї опочивальні.
Всю ніч не вгавала та весільна учта. При світлі свічок і смолоскипів гості їли, пили, співали, аж поки не поснули там же, в каганському палаці, де хто примостився.
