— А якщо не лжа, якщо це правда, ти станеш зі мною на двобій?
Чорний Вепр завагався. Якась невиразна тінь промайнула в його блискучих чорних очах.
— Ти погрожуєш мені? Як смієш!
— Смію!
— Я княжич, а ти… Ти, власне, простий воїн… Князівна не могла згодитися на шлюб з тобою!
— Отже, виходить, ти викрав її?
— Я не сказав цього.
Київ голос прозвучав суворо:
— Скажеш! Або ж не зійдеш з цього місця! Клянусь Перуном, я уб’ю тебе!
Чорний Вепр вихопив меча.
— Вої, до мене!
Обидві сторони оголили мечі. Ніхто вже не сумнівався, що в наступну хвилину проллється кров. Над галявиною залягла моторошна тиша.
Та до сутички не дійшло. Раптом крізь гурт занімілих, наляканих хлопців і дівчат, розштовхуючи їх, прорвався розхристаний задиханий княжич Боривой.
— Кию, де сестра?… Де Цвітанка?… Князь Добромир… наш отець… помер…
Хлопець уткнувся Києві в груди й голосно заридав.
Звістка була така несподівана, що всіх приголомшила. Кий опустив меча в піхви, погладив розпатлану голову отрока.
— Коли це сталося?
— Щойно… Я зразу кинувся сюди… щоб сказати сестрі… Де вона?
— Її немає…
— Як немає?
— Вона зникла…
— Кию, що ти говориш!… Не могла вона так просто зникнути!
— Є підозра, що її викрав Чорний Вепр.
— Викрав Чорний Вепр? — у Боривоя зразу просохли сльози. — І вона погодилася?
— Він узяв її силоміць. Викрав, яко тать!…
— А ти?… Я ж знаю — вона кохала тебе!
— Я визволю її!
— А як же… Завтра ж похорон…
— Цвітанки не буде… Але поховаємо твого отця достойно! — запевнив хлопця Кий і, повернувшись до притихлих юнаків і дівчат, твердо прорік: — Загасіть вогонь!… Розходьтеся по домівках!… А завтра, як сонце підніметься до полудня, приходьте на острів — поховаємо князя Добромира!…
— Що ж робити з Чорним Вепром, Кию? — спитав Щек. — Втече!…
— Не втече! Проведіть його на острів і стережіть від злих людей — він наш гість і завтра разом з нами ховатиме князя уличів.
— Ти поплатишся за це, Кию! — вигукнув княжич. — Я ніколи не прощу тобі такого приниження!
— Я знаю, — відповів суворо Кий. — Але і я тобі не прощу викрадення моєї жони! Затям це собі!
Видовбана з дуплистої липової колоди корста стояла на санях, запряжених парою волів.
У корсті — князь Добромир, споряджений у далеку дорогу. На ньому — біла сорочка з вишивкою, широкий князівський пояс, оздоблений золотими бляшками, такі ж білі, як і сорочка, штани, заправлені в м’які юхтові чоботи.
Обличчя у князя воскове, вимучене. Напіврозплющені очі втупилися в безхмарне синє небо, а великі жовті руки мирно складені на грудях — мовби відпочивають.
Біля корсти — княгиня Іскра та її син Боривой. Втрата мужа й дочки за одну ніч вкрила княгинині коси сріблястим інеєм, а очі — тугою. Однак вона не плаче, тільки губи міцно стулені та блідий лоб зрошується дрібненьким холодним потом.
Зразу за нею — старійшина Тур, його сини й родовичі. Насупроти — Чорний Вепр з воями. Він суворий, але іноді, коли поглядом зустрічається з Києм, в його чорних очах спалахують насмішкуваті іскорки. Цьому є своя причина. Рано-вранці, дізнавшись про сутичку між княжичем і Києм, старійшина нагримав на сина і розігнав сторожу, яка стерегла княжича.
— Ти здурів, Кию, тобі боги затьмарили розум! Погрожувати синові мого давнього друга! Княжичеві! Як я подивлюся у вічі Божедарові? Га? — кричав старий схвильовано. — У ніч на Купайла кожен може пояти собі жону, яку хоче! Сам винен, що не вберіг князівни! Навіщо відпускав від себе?… Тепер визволяй її, як хочеш, а Чорного Вепра не чіпай! Чуєш?
І це при Чорному Вепрові та його воях!
Києві не залишалося нічого іншого, як, похнюпившись, відповісти:
— Чую, отче…
Біля волів, тримаючись рукою за ярмо, стоїть волхв Ракша — високий, похмурий. Легенький теплий вітерець бавиться довгим сивим чубом. Усі ждуть його знаку — проводжати князя до скелі Світовида, де отроки вже приготували останню постіль для покійника — чималу купу сухих смолистих дров.
Та волхв не поспішає — дивиться на сонце і жде, коли воно зверне з півдня.
Всі мовчать. Не личить тривожити спокій мертвого розпачливими криками, плачем або розмовами. Хай покійник востаннє вдосталь надивиться на глибоке синє небо, наслухається шуму вируючої води у річці та шемрання зеленого віття дерев, хай безмовно побесідує з наймилішими людьми — жоною та сином, що схилилися біля нього в жалобі.
Всі дивляться на сонце. Чи не пора?
Дивиться і Ракша.
Та саме тоді, коли він хотів було гейкнути на волів, до південного берега Росі, з-за крутого горба, виїхало чотири вершники. Вони швидко спустилися вниз і перемахнули через міст.
Тур примружив проти сонця очі — хто б це міг бути?
— Наші, — сказав Кий. — Сторожа повертається з поля… І, здається, не з порожніми руками — ведуть якогось гунна…
Люди захвилювалися. Хлинули від князевої корсти назустріч приїжджим. Небіжчикові вже однаково, а живі про живе думають!…
