Похорон тим часом наближався до лисого пагорба над Россю, де тільки тепер Кий помітив велику сіру купу дров, на яких мали спалити князя. І тоді вої рушили назустріч похоронній процесії густим натовпом, зовсім не так, як це б личило в цю сумну хвилину, а поспішно, з тривожними вигуками та брязкотом зброї. Вони оточили сани з корстою покійного князя, і воли змушені були зупинитися.
Наперед виступили княжичі. На їхніх обличчях ясно вималювався гнів, змішаний з подивом.
— Що сталося, родовичі? — спитав Радогаст і звернувся до старійшини, що проштовхувався наперед: — Добрите, хіба так військо мало провести свого князя в останню путь? Чому всі збилися, мов отара овець?
Старійшина, високий, сивий горбоносий дід, простягнув перед собою руки, вигукнув:
— Княжичі, гунни йдуть!
Радогаст зблід. Чорний Вепр стиснув сухі пошерхлі губи, неспокійно ковзнув поглядом по обрію.
— Гунни? Де ж вони?
— Ще за Россю… Цю звістку принесли троє воїв, — старійшина повернув голову до Кия: — Та ось вони!
Юрба розступилася. Наперед виступив Кий.
Чорний Вепр, побачивши свого недруга, аж кинувся:
— Ти?!
В цьому вигукові прозвучало все: і непідроблений подив, і гнів, і зловтіха, і погроза. Княжич не зміг приховати своїх почуттів… Кий був не з полохливих, але від того вигуку серце його здригнулося. Безперечно, тепер Чорний Вепр зробить усе, аби не випустити його зі своїх рук!
Радогаст теж був здивований.
— Кий? Яким побитом? Коли ти встиг прибути? Та й дивно: ми ж до русів не посилали гінця. Далеко! Все одно ваш рід не встиг би прибути вчасно на похорон. А зважаючи на спеку, ми не могли тримати тіло князя довше…
— Я тут з іншої причини, — відповів Кий і глянув на Чорного Вепра, не бажаючи пояснювати, що то за інша причина.
Їхні погляди схрестилися на коротку мить, але цього було досить, щоб Чорний Вепр зрозумів, чого прибув сюди Кий, а Києві стало ясно, що Цвітанка в руках молодшого княжича.
Тим часом Радогаста цікавило інше. Він підступив до Кия.
— Отже, ти бачив гуннів?
— Так.
— Де саме?
— Вони вже підходять до Росі.
— Багато їх?
— Ціла орда.
— О боги!… І вона прямує до Родня?
— Так. Накажи, княжичу, отрокові злізти на дерево — і він побачить, де зараз орда і куди прямує!
Радогаст кивнув одному з молодих воїв — і той прудко помчав до старої груші, що одиноко стояла біля дороги.
Про мертвого князя, здається, забули.
Юрба глухо гомоніла. Всі розгубились, ждали, що скажуть княжичі й старійшини. Але княжичі й старійшини були не менше розгублені, ніж прості вої, і теж мовчали.
Нарешті Радогаст підняв до неба руки, вигукнув з відчаєм:
— О боги! Що ж нам тепер робити? В такий час ми залишилися без князя!
Старійшини теж звернулися до богів:
— О великий Даждьбоже, і ти, грізний Перуне!… Що нам робити?
Кий виступив наперед.
— Треба обрати нового князя! Це перше, що нам слід зробити!… Час не жде! Ще сьогодні гунни можуть напасти на нас!
Радогаст тихо промовив:
— Як же обирати нового князя, коли старий ще не похований по закону предків?
— Але ж, княжичу…
Кий не встиг відповісти, як раптом з вершини високої рясної груші долинув тривожний крик:
— Гунни! Гунни переходять Рось!
Цей крик приголомшив полян не менше, ніж Києва звістка. Гунни переходять Рось! Отже, поза всяким сумнівом, вони простують до Родня і незабаром будуть тут! Не встигне сонце з полудня опуститися до заходу, як їхні передові загони виринуть із-за лісу і зіткнуться з полянським військом.
— Де вони переходять ріку? Скільки їх?
Невидимий серед густого гілля дозорець відповів:
— Переправляються на перемолі… А скільки їх — хіба злічиш! Мов хмара — видимо-невидимо! Весь правий берег потемнів від коней та людей!
Вражені цими словами, всі мовчали. Непорушно лежав у липовій корсті сивий, висохлий від старості та немочі князь Божедар. Завмерли біля нього старійшини родів, що зібралися, щоб провести його в останню далеку дорогу, застигли, не знаючи, на що зважитись, княжичі, мовчала насуплена огрядна княгиня Чернета…
У поглядах стояло одне запитання — що робити?
Оскільки жоден з княжичів не наважувався щось сказати — наперед виступив з гурту старійшин високий сивий муж, якому вага літ, що пригнула його колись міцні плечі, давала право говорити першому, і прорік:
