— Друзі! Братове! Нині вирішується доля полянського племені! Якщо гунни прорвуть лаву, вони легко наздоженуть наших жон, дітей, сестер, батьків і всіх посічуть або візьмуть у бран!… Якщо ж нам пощастить зупинити їх тут, — не перемогти, не розгромити, а тільки зупинити, — то цим ми врятуємо і себе, і все плем’я від загибелі! Тож — чи пристало нам жахатися, тремтіти за своє життя? Я упевнений — ми переможемо! А боги допоможуть нам! — І він раптом простер угору правицю зі списом і палко проказав: — О ясний Хоросе, щедрий Даждьбоже, ясний Світовиде, ми, твої діти, благаємо, молимо тебе, — засліпи очеса нападникам, захисти нас! А ти, Стрибоже, відверни від нас гуннські стріли, розвій ворога по степу! І ти, Перуне, наш заступнику, допоможи нам, направ свій гнів супроти ворога, оглуши його громом, врази своїми вогненними стрілами!… Захистіть нас, богове!…
— Захистіть нас, богове! — прокотився над лавою, мов зітхання, гарячий поклик.
У цей час з ворожого боку долинув грізний гуннський клич:
— Гурракх! Гурракх!
Гунни наближалися. По невисокому, пологому схилові, захоплюючи всю ширину галявини, котилася густа темна хвиля, спроможна, здавалося, затопити, розтрощити і знищити все на своєму шляху.
Стрій полян закам’янів. Кий міцно затиснув лівою рукою держак щита, а правою — списа. Вістря гуннського клина цілилося йому прямо в груди.
Страху в серці не було. Тільки в голові билася тривожна думка — чи все він передбачив? Чи достатньо того, що він зробив, щоб зупинити ворога?
Гунни набирали швидкості. В цьому була їхня сила. Кошлаті коні, витягнувши вперед великі голови, мчали прямо на білу стіну полянських воїв, і вже не далекий гул, а близький грім виривався з-під тисяч копит і змушував здригатися суху землю.
Кий глянув на своїх молодих друзів, що стояли по обидві руки від нього. Не злякаються? Не кинуться навтьоки?
Ні, всі стоять на своїх місцях і напружено вдивляються із-за щитів у живу лавину ворогів, що стрясають повітря несамовитим криком.
Тепер не проґавити вирішальної миті! Точно визначити відстань! Гунни зовсім близько — сто кроків, півста, чверть ста… Пора!
І тоді Кий приклав до вуст сигнальний ріг, і з нього вирвався різкий короткий згук.
І враз передній ряд відступив назад, залишаючи за собою нахилене в бік ворога частокілля. Відступив і Кий. І тільки встиг повернутися лицем до ворога і закритися щитом, як могутня гуннська хвиля зі всього розгону, всією вагою багатьох кінських і людських тіл налетіла на гострозубу загорожу.
В ту ж мить сотні полянських стріл з трьох боків — із-за частоколу, з одного боку галявини і з другого — сипонули на гуннів.
Навіть старі, бувалі вої не бачили нічого подібного!
Страшно заіржали гуннські коні, розпорюючи животи об кілля; упали додолу вершники, — і їх тут же пришили до землі полянські списи; крик болю та відчаю, гучніший і несамовитіший від бойового кличу, пролунав над ордою.
Гунни так і не зрозуміли, що сталося.
Збилися в клубок їхні передні ряди — упали коні, утворивши високий завал. Задні ж, навпаки, не стишуючи бігу, мчали далі, в ту тісняву, напирали на передніх і, зупинившись, потрапляли під полянські стріли. Ніхто не знав, чому гуннський смертоносний клин не розсік ворожу лаву, зупинився. Кожен губився в здогадках — і не знаходив відповіді.
Захищені частоколом і лісом, поляни відчули себе господарями становища. Гуннів зупинено! Їхній страшний клин розплющився об частокіл, а вершники разом з кіньми стікали кров’ю на його рідких гострих зубах. Зі всіх боків на гуннів летіли стріли й списи. Людські крики й стогін, болісне іржання поранених коней, грюкіт щитів, дзенькіт мечів — усе це злилося в суцільне дике ревище, ніби на галявині зійшлися в бою тисячі роздратованих, знавіснілих турів.
Кий заохочував, підбадьорював своїх воїв:
— Друзі, бийте їх! Стріляйте! Рубайте мечами!… Ворог приголомшений! Ми перемагаємо!
Поляни ще з більшим запалом ринули на супротивника. То тут, то там зав’язувалися люті рукопашні бої.
Гунни почали відступати. Зрозумівши, що потрапили в добре поставлену пастку, вони завертали назад і, охоплені жахом, виривалися з галявини і мчали в степ. Не всім щастило зробити це відразу: не один гуннський вояка наклав головою, поки шукав виходу з цієї смертельної круговерті. Та врешті галявина опустіла, і на ній залишилися тільки вбиті та поранені люди й коні, а також гуннська та полянська зброя.
І тоді з радісними вигуками на галявину висипали переможці. Сп’янілі від радощів, плакали й танцювали, мов діти.
— Перемога! Перемога! Гунни втекли!
Старійшина Ворон став посеред галявини на коліна, підняв над головою руки, почав молитися.
Потім Ворон підвівся, і по галявині прокотився його гучний голос:
— Братіє, вої, людіє полянські! На віче! На віче!
Всі почали збиратися довкруг нього.
Коли всі затихли, він став на щит і молоді вої підняли його вгору.
— Братіє! Родовичі! Богам ми подякували за перемогу! А чим же віддячимо нашому воєводі, без якого б її не здобули? — Ворон обвів поглядом притихлих воїв.
Кий стояв у гурті і здивовано слухав — куди верне старійшина?
Всі мовчали.
