Зоддалеки гора Княжа — як бурий ведмiдь превеликий, що розлiгся на березi рiки. Пливучи в човнi по рiцi, поволеньки наближаєшся до цього сонного горбатого ведмедя, котрий переднi волохатi лапи витягнув низькими кручами ген-ген уперед, поклавши на них довгу морду. I коли придивитись iз човна пильнiше, можна вгледiти опукле нашорошене вухо, яке i ввi снi не опускається, прислухається до безмежжя простору, можна розрiзнити й приплющене ведмеже око, над яким куцi вiï здригаються так, як на вiтрi здригаються дерева. Цей ведмiдь спить на березi рiки не тiльки взимку, а й улiтку, коли, здається, грiх не проснутись i не поласувати доспiлими ягодами та медом диких бджiл, вгамувавши спрагу блакитною рiчковою водою, в якiй хлюпочеться довга шерсть на переднiх лапах. Величний i грiзний, вiн втрачає своï ведмежi обриси, коли наближаєшся в човнi до берега, й ти вже не бачиш нi простягнутих уперед лап, на яких у сонному супокоï лежить ведмежа гостра морда, не бачиш i могутнього горбатого хребта, а тiльки — гористий берег, що круча за кручею спинається до гори, а на кручах живими зморшками брижиться лiс, який тут, унизу, з первозданною нiжнiстю зеленiє шелюгою по бiлих пiщаних обмiлинах, де в святкових веселощах грає риба й де чайки лiтають i плачуть, мов неприкаянi душi померлих. Тепер пливеш повз Княжу гору — й не видно ведмедя, й не страшно його заснулоï звiриноï сили, вже твою душу опанував одухотворений, легкий i чистий простiр величноï рiки, що в якомусь пiсенно-музичному екстазi струмить i стелить то зеленi, то синi хвилi води, й ця серпанком повита рiка — попереду нескiнченна, обрiєм не обмежена, бо отам он на млистому овидi вона видимо переливається за порiг обрiю, й ти пливеш по ïï пiсенно-музичнiй течiï, що взяла тебе пiд свою незбориму владу, не можеш вивiльнитись вiд неï — та й не маєш такоï душевноï потреби, вже не вiдчуваєш часу й простору, бо вони не те що зникли, а розчинились у тобi, й ти розчинився в них, ставши ïхньою невiд'ємною часткою, творячи з ними єдину сутнiсть, ставши матерiєю цiєï незнищенноï вiчноï рiки, яка несе тебе, й гори Княжоï, що не зникає, а тiльки постає все в нових i нових своïх вiдмiнах…
У давнiшi часи чи й не такi давнi роки дiд Гордiй зодягав свою голову в бiлу хмару, що кiльчилась розвiяними баранячими кiльцями. Щоправда, хмару йому на голову нагнав не вiтер, а бурi життя, так що хмара не з синього неба, а з чорноï землi, бо на землi вiдцвiло його чорне волосся, на землi…
У той пам'ятний для всього села весняний день дiд Гордiй, у розкуйовдженiй хмарi посивiлого волосся, свiтячи лискучою шкiрою дубленого обличчя, не так прийшов до сiльськоï крамницi пiд яворами, як статечно приплив на довгих вусах, схожих на сомовi. Пiд кущистими бровами очi в старого сидiли так тихо, як до пори й до часу сидять чорти в болотi, лиш лукавi iскорки-бульбашки спливали з ïхньоï кароï глибини. В руцi пiднiсши для показу надутий шкiряний капшук iз грiшми, дiд Гордiй голосом спiвочим, як калинова сурмонька, став замовляти товари, що лежали на полицях, брав ïх у зачудованого лавошника й складав до великого лозинового кошеля, з яким уже десяток лiт ходив на рибу, а кошелю зносу не було. В розверстiй пащi кошеля вмiстились крам на хустки для баби, гостинцi для невiстки та для внукiв, битi i шитi валянки для сина, всяка всячина на хазяйство, а ще й усякi несподiванки для родичiв, бо в старого душа була щедра, як сонце в небесах.
Рахiвниця в руках лавошника на прилавку клацала, як голодний пес, що марно ловить мух, аж поки в пащi лозинового кошеля вже не вмiщалось нiчого. Лавошник, заïкаючись, немов нечисту силу вгледiв, спантеличено назвав суму, яку виклав кiсточками на рахiвницi, й незворушний — наче Княжа гора в гожу днину! — дiд Гордiй заходився розв'язувати пузатого шкiряного капшука. З капшука на зжолоблений прилавок тугим потоком проллялись металевi грошi, брязнули срiблом та золотом, замерехтiли таким барвистим свiтлом, якого стiни цiєï староï крамницi не бачили ой як давно!
Кiлька покупцiв, що трапились у крамницi на таку пригоду, геть збаранiли на лицях, i лавошник також збаранiв, а що баранкуватiсть на роботi йому була не до лиця, то мав озватись не блеянням, а людським голосом. А як ти озвешся, коли язик iз рота начебто вiдбiг аж за надцять верст, за Днiпро, й звiдти не повертається? Лавошник перебирав монети, й пальцi в чоловiка тремтiли, немов корчились на золотих жаринах, на срiбних жаринах, на мiдних жаринах, на бронзових, на алюмiнiєвих, на залiзних та ще на якогось металу жаринах, iз яких i палахкотiло вогнище на прилавку.
— Вiдлiчуй, Семене, скiльки назвав, — калиновою сурмонькою просурмив дiд Гордiй.
— Так ви, дiду, не тими грошима платите, — зрештою спромiгся на слово лавошник.
— Аз яких це пiр золотi й срiбнi грошi перестали бути грiшми?
— Дiду, ви… не викидаєте коникiв?
— Та хiба я кониками плачу за товари?
— Платiть нашими грошима, а не такими!.. I без коникiв!
