Колиска для кішки полностью

— А ви теж родом з Індіани? — спитав я в чоловіка.

— Аж ніяк. Мій штат називають «Землею Лінкольна», мабуть, ви чули.

— Коли вже на те пішло, — сказала Гейзел з переможною усмішкою, — Лінкольна теж можна вважати гужером. Він виріс в окрузі Спенсер[13].

— Авжеж, — сказав я.

— Не знаю, чим насправді відрізняються гужери, — додала Гейзел, — але щось таке в них є. Якщо б скласти повний перелік, люди здивувалися б!

— Напевне, — згодився я. Вона цупко схопила мене за руку.

— Ми, гужери, маємо триматися разом.

— Згоден.

— Звіть мене «матусею»!

— Що?

— Коли я зустрічаю молодого гужера, завжди кажу йому: «Звіть мене матусею».

— Он воно як…

— Дайте мені це почути, — наполягала вона.

— Матусю…

Вона всміхнулась і відпустила мою руку. Здавалось, ніби в її механізмі закінчився накрут. Назвавши Гейзел «матусею», я зупинив пружину, і тепер Гейзел мусила знов накрутити її, доки не з’явиться черговий гужер.

Надмірна увага Гейзел до гужерів у всесвітньому масштабі — це хрестоматійний приклад фальшивого карасу: уявна єдність людей, що не має ніякого сенсу з погляду Божого провидіння, наочний приклад того, що Боконон називає гранфалоном. До гранфалонів відносяться організації: комуністична партія, «Дочки американської революції», компанія «Дженерал Електрик», міжнародний орден диваків, — а також усі нації в будь-який час в будь-якому місці.

Боконон пропонує нам проспівати разом з ним:

Так легко можна гранфалон пізнати,

Як з іграшкових кульок шкіру зняти.

43 Ніби манекен

Г. Лов Кросбі вважав, що диктатура в багатьох випадках не така вже й погана річ. Він не був ані кровожерним, ані дурним. Він волів поводитися з людьми, мов невихований селюк, але те, що він казав про недисциплінованість людства, часто було не тільки смішним, але й правдивим.

Єдиним пунктом, де розум і почуття гумору зраджували його, було питання про призначення роду людського на землі. Він був твердо впевнений, що люди створені для того, щоб збирати для нього велосипеди.

— Сподіваюсь, що Сан-Лоренцо насправді такий, як вам розповідали, — сказав я.

— Мені вистачить розмови з одним чоловіком, щоб перевірити, правда це чи ні, — відповів Кросбі. — Коли «Папа» Монсано дасть слово честі щодо цього маленького острова, так воно і буде. Так є, і так має бути!

— Мені подобається те, — додала Гейзел, — що вони всі християни та можуть говорити англійською. Це спрощує справу.

— Знаєте, як тут борються зі злочинністю? — спитав мене Кросбі.

— Ні.

— Злочинності тут просто немає. «Папа» Монсано зробив злочини настільки непривабливими, що громадяни навіть подумати про них не можуть, бо їх нудить. Кажуть, що тут можна покласти гаманець посеред вулиці, а через тиждень знайти його цілим на тому ж місці.

— Ось як?

— Нічого дивного! Знаєте, як тут карають за крадіжку?

— Ні…

— Гачок, — сказав Кросбі. — Жодних штрафів, умовного звільнення, ув’язнення на місяць. Тільки гачок. Гачок за крадіжку, за вбивство, за підпал, за зраду, за зґвалтування, за розпусне підглядання. Порушиш закон, будь-який закон, — попадеш на гачок. Це неважко зрозуміти, ось чому Сан-Лоренцо — найбезпечніша країна у світі.

— Що ж це за гачок?

— Звичайна шибениця, ясно? Два стовпи та ще один упоперек. Тільки замість петлі беруть такий собі залізний гак — різновид рибальського гачка, але великий, прив’язують до поперечки. Потім беруть бовдура, який насмілився порушити закон, протикають йому тим гаком живіт з одного боку до другого й ідуть геть. Тому бідолашному злочинцю нічого не залишається, як висіти, от і все!

— Боже милостивий!

— Не сказав би, що мені це до вподоби, але не скажу також, що це погано. Мені іноді здається, що таким чином ми могли б покінчити з підлітковою злочинністю. Гак для демократичної країни — це, мабуть, трохи занадто. Привселюдне повішення пристойніше. Підвісити кілька підлітків, що крадуть автомобілі, на ліхтарях навпроти їхніх домівок з табличкою на шиї: «Мамо, ось твій хлопчик». Зробити це один, два, три рази, а там, дивись, можна буде відправити в архів замикачі запалення, як колись — відкидні сидіння та підніжки в автомобілях.

— Ми бачили цю штуку в підвалі з восковими фігурами в Лондоні, — пригадала Гейзел.

— Яку штуку? — спитав я.

— Гак. Там у підвалі влаштована Кімната жахів. Воскова фігура висіла на гаку. Зовсім як справжня, мене ледь не вивернуло.

— А Гаррі Трумен був зовсім не схожим на справжнього Гаррі Трумена, — додав Кросбі.

— Даруйте, що?

— У кабінеті воскових фігур, — пояснив Кросбі. — Постать Трумена ніяк його не нагадувала.

— Зате більшість інших дуже схожі, — сказала Гейзел.

— А той, що на гаку, то був якийсь відомий персонаж? — спитав я її.

— Не думаю. Просто людина.

— Ніби манекен? — спитав я.

— Ага. Він був прикритий чорною оксамитовою завісою — хто хотів подивитись, мусив її відтягнути. До завіси було причеплено оголошення, що дітям дивитись заборонено.

— Але хлопці не слухались, — сказав Кросбі. — Серед відвідувачів були хлопчаки, усі вони дивились.

— Для хлопців такі оголошення все одно, що валер’янка для котів, — сказала Гейзел.