Я заходився читати «Книги Боконона», бо все ще не досить глибоко ознайомився з ними й уважав, що знайду в них якусь духовну втіху. Я швидко проминув попередження на титульній сторінці Першої книги:
«Не будь дурнем! Негайно кинь цю книгу! У ній суцільна
Потім я прочитав:
«Спочатку Бог у своїй космічній самотності створив Землю і став дивитися на неї.
І сказав Бог: “Треба створити живі істоти з глини, щоб глина могла побачити, що Ми створили”. І створив Бог усіх живих істот, що нині є в світі. І однією з них була людина. Тільки ця частка глини була спроможна говорити. Бог схилився до людини-глини, аж ось вона сіла, роздивилась навкруги та заговорила. Чоловік підморгнув і ввічливо спитав:
— З якою метою все це створено?
— А що, усе мусить мати мету? — спитав Бог.
— Звісно, так, — сказав чоловік.
— Тоді сам розмірковуй та шукай цю мету, — сказав Бог і пішов собі».
Мені все це здалось дурницею.
«Авжеж, це дурниці!» — пише Боконон.
Тоді я звернувся до моєї божественної Мони, бо вона володіла такими таємницями, що дарували справжню, глибоку втіху. Спостерігаючи за нею через прохід, що розділяв наші ліжка, я встиг науявляти собі, що в її чудових очах криються таємниці, давні, мов праматір Єва.
Не буду детально описувати не дуже приємний любовний епізод, що після цього стався. Досить сказати, що я одночасно і нападав, і захищався.
Дівчину не цікавило продовження роду людського: їй була огидна навіть думка про це. Наша боротьба ще тривала, а вже не тільки їй, а й мені самому здалось, ніби це я щойно винайшов цей безглуздий процес виготовлення нової людської істоти, що вимагає борсання, бурчання та потіння.
Потім я повернувся до свого ліжка і, скрегочучи зубами, подумав, що Мона насправді досі не мала уявлення про те, для чого служить фізична любов. Аж тут вона сказала мені лагідно, без образи:
— Заводити зараз дитинку було б дуже сумно. Як на твій погляд?
— Так, — похмуро згодився я.
— Може, ти цього не знав, але саме в цей спосіб роблять діток.
119 Мона дякує мені
«Сьогодні я буду болгарським Міністром освіти, — пише Боконон, — а завтра Оленою Троянською». Що він мав на увазі, ясно як Божий день: кожен з нас має бути самим чи самою собою. Саме про це я переважно міркував, сидячи в кам’яному мішку, за допомогою «Книг Боконона».
Боконон запросив мене проспівати разом з ним:
Ми робимо, ми робимо,
ми дурно, дурно робимо,
Що мусимо, що мусимо,
що гидко-бридко мусимо;
Ми робимо, ми мусимо,
Аж доки геть не луснемо,
Доки усі не луснемо…
Я склав мелодію до цих слів і тихенько насвистував її, коли крутив колеса велосипеда, що обертали вентилятор, який постачав нам повітря, добре старе повітря.
— Людина вдихає кисень, а видихає двоокис вуглецю, — повідомив я Моні.
— Як це?
— Наука.
— Ага…
— Це одна з таємниць життя, яку людству довго не вдавалось розкрити: одні живі істоти вдихають те, що інші видихають.
— Я цього не знала.
— Тепер знаєш.
— Спасибі тобі.
— Нема за що.
Накрутивши на велосипеді вдосталь чистого та свіжого повітря, я зліз із сідла й піднявся по залізних скобах перевірити погоду зовні. Я перевіряв її кілька разів на день. Того дня (це був четвертий), дивлячись у щілину напівпіднятого люка, я помітив, що погода дещо стабілізувалась.
Та стабільність була буйно-динамічною, бо смерчів не стало менше — їх і досі не поменшало. Але їхні пащі вже не гризли й не ковтали нічого на землі. У всіх напрямках змії з пристойною стриманістю піднялись десь на півмилі вгору. І ця відстань майже не змінювалася з часом: здавалося, що Сан-Лоренцо захищає скляний купол, непроникний для смерчів.
Ми почекали ще три дні, доки не впевнились, що смерчі справді вгамувались. А тоді ми наповнили фляжки водою з нашого бака та піднялись на поверхню.
Там було жарко, сухо та панувала мертвотна тиша.
Колись я чув таке припущення, що в зоні помірного клімату треба ввести шість пір року замість чотирьох: літо, осінь, замикання, зима, розмикання та весна. Я згадав цю ідею, коли виліз із люка, роздивився навколо, прислухався й понюхав повітря.
Запахів не було. Ніщо не рухалось. Коли рухався я, під моїми ногами сухо тріщав блакитно-білий лід. І кожний тріск викликав голосне відлуння. Пора замикання дійшла кінця. Земля була замкнена щільно.
Настала зима — віднині й навік.
Я допоміг Моні вилізти з люка. Попередив, що не можна торкатись руками блакитно-білого льоду, не можна також торкатись руками свого рота.
— Смерть іще ніколи не бувала настільки доступною, — пояснив я моїй богині. — Досить доторкнутись до землі, а потім до губів, і все скінчено.
Вона похитала головою й зітхнула.
— Дуже погана мати.
— Що?
— Мати Земля — вона стала дуже поганою матір’ю.
— Агов! Аго-о-ов! — вигукнув я серед руїн палацу. Жахливі вітри проломили цілі ущелини крізь цю велетенську купу каміння. Ми з Моною майже мимоволі пішли шукати когось живого. Мимоволі — тому що не відчували присутності життя. Навіть хоча б якогось спритного гостроносого щура.
