- Савка! Де мiй одеколон?
Аркадiй Петрович Малина вихиливсь у вiкно i сердито кричав у спину свому лакею, що помагав випрягать з фаетона спiтнiлi конi.
Стояв упрiлий, в однiй сорочцi, розщiбнутiй на грудях, i нетерпляче стежив, як бiг Савка через подвiр'я в своїй синiй з галунами лiвреї.
Одеколон був тут, на туалетнiм столi, але Аркадiй Петрович його не помiтив.
- Вiчно кудись засунеш!..
Вiн кисло буркнув, прийняв з рук Савки пляшку, скинув сорочку i почав обтирати одеколоном бiле, жовтаве од старостi тiло.
- Ху-у!.. Як приємно се освiжав! - Потер долонею груди, де густо срiблились тонкi волосинки, освiжив пiд пахвами i облив холодком лисину й руки, тонкi, старече млявi, з сухими пальцями на кiнцi. Потому вийняв з шафи свiжу сорочку.
Властиво, вiн був у чудеснiм настрої, як завжди по розмовi з мужиками свого села. Йому було приємно, що вiн, старий генерал, якого сусiди вважали "червоним" i небезпечним, завжди лишався вiрним собi. Як завжди, вiн i тепер, у сi тривожнi часи, обстоював погляд, що земля має належать до тих, хто її обробляє. "Пора нам розстатися вже з пануванням", - подумав Аркадiй Петрович, защiбаючи лiвий манжет, i, прийнявшись за правий, згадав одразу, як гула радiсно сходка, коли вiн поясняв їй права народу на землю.
Се завжди його хвилювало, i по розмовi почував вiн бадьорiсть i апетит.
Заправляв саме сорочку в штани, коли рипнули дверi i на нього кинулась Мишка - любимий песик, расовий фокстер'єрi
- Де ти, шельмо, була? - нагнувся до неї Аркадiй Петрович. - Кажи, де ти, шельмо, була? - Вiн любовно лоскотав їй шию i вуха, а вона морщила носик, крутила обрубком хвоста i намагалась лизнути його лице. - Де ти вiялась, негодяща?
У вiкна било полудневе промiння, i видко було, як цiлим морем плили кудись ще зеленi ниви, дев'ятсот десятин панського поля, що спускалося часом у валку, а потiм здiймалося знову, як хвиля.
Аркадiй Петрович поклав гребенем борозни на рiдкому волоссi, розчесав вуси, на кiнчиках жовтi, i довго любувався сухим високим чолом та благородним панським обличчям, що одбивалось в синявих водах туалетного дзеркала.
Сiрi очi, трохи холоднi i вже пригаслi, плавали на бiлках серед червоних жилок, i се його турбувало: "Треба знову класти примочку!" Збоку на носi вiн вгледiв прищик, дiстав з несесера кольдкрему, помазав й припудрив.
- Їсти!
Йому хотiлося їсти, як молодому двадцятилiтньому хлопцю, i се його радiсно хвилювало. Як все заворушиться у домi, коли почують, що вiн голоден! Як заахав жiнка, його стара дбайлива Соня, заметушиться Савка, i всi будуть дивитись йому у рот. Вiн так рiдко апетит має…
Але Савка не йшов з докладом.
Аркадiй Петрович одсунув шухляду комоди i вийняв звiдти акуратно зложену блузу, вовняну, сiру, а Iа Толстой.
Приємно тремтячи освiженим тiлом, просуваючи руки в рукави, вiн почував себе демократом, другом народу, який не має чого боятись. За той час, як вiн покинув своє мiнiстерство та осiвсь на селi, мужики його полюбили. Аякже! Вiн хрестив i вiнчав, дарував спаш, удiляв ради, його кликали "татком" Вiн з приємнiстю думав про се i разом думав, що на обiд будуть сьогоднi молодi печерицi, якi Палажка несла уранцi в приполi з городу.
I саме тодi Савка виставив в дверi двi бiлих у рукавичках руки i ознайомив покiрно, що подали обiдать.
Аркадiй Петрович, широкий у своїй блузi, як дзвiн, вступив у столову.
Зараз загримiли крiселка, i схилились над ним, цiлуючи руки, - з одного боку Антоша, його лисiючий син, а з другого - дочка, бiлява Лiда, двадцятип'ятилiтня вдовиця. Вони ще не бачились нинi: Антоша недавно приїхав з фiльварку, а Лiда до полудня спала.
Софiя Петрiвна - Соня, - в свiжiм лiтнiм капотi, уже тримала в руцi срiбний ополоник. Перед нею парував борщ. Стiл був накритий на дев'ять персон.
Аркадiй Петрович опустився в широке крiсло на чолi столу i похляпав рукою по сусiднiм крiселцi:
- Мишка! Сюди!..
Фокстер'єр подивився на нього каправим оком, скочив на крiсло i сiв на свiй обрубаний хвостик.
- Де ж Жан? Покличте Жана… - звернувся до всiх i нi до кого зокрема Аркадiй Петрович.
Але якраз одхилилися дверi, i слiпий Жан, брат жiнчин, адмiрал у вiдставцi, ввiйшов пiд руку з своїм "мiноносцем", як вiн кликав лакея.
Високий, мiцний, неначе грот-мачта, погано поголений, Жан щупав грубою палкою помiст i ледве згинав колiна, застиглий i негнучкий в своїй слiпотi.
Його довго i з шумом садовили на мiсце, а "мiноносець" став ззаду за крiслом.
- Добридень, Жане! - привiтався з свого почесного мiсця Аркадiй Петрович. - Що снилось?
Всi усмiхнулись на той щоденний жарт, а Жан охоче, наче нiчого не сталось, почав оповiдати, встромивши бiльма кудись в стiну, через стiл.
- Приснився город. Не тi неестетичнi коробки, що звете домами. Се була не купа бруду i смiття, не леговище нужди людської… словом, менi приснилось не те, що ви називаєте мiстом.
Вiн навiть поморщивсь.
