Історичний роман славетного французького письменника Олександра Дюма-батька, написаний у 1843‒1845 рр.Ця книга пройшла крізь віки, перемогла час і за правом увійшла у скарбницю світової класичної літератури. Жодного читача не залишать байдужим захопливі події середньовічної Франції, які відбуваються на тлі жорстких релігійних протистоянь між католиками і протестантами. Також в романі описано один із жахливих ключових моментів країни – Варфоломіївську ніч. Луврські інтриги і зради, королівська політика і пророцтва, палке кохання та незламна дружба переплітаються у приголомшливому сюжеті, де вирують шалені пристрасті, а напруженість історичної атмосфери вражає уяву своїм трагізмом та відчуттям неминучості, що складається в один запаморочливий лабіринт. Перебіг подій бентежить і не відпускає до останнього слова, занурюючи у далеке минуле і дивовижний світ образів.
Переклад з французької С. Буди
Редактор В. Камерштейн
Художник М. Дейчаман
Техкерівиик С. Білокінь
Kopектор В. Вороніна
У понеділок, у вісімнадцятий день місяця серпня 1572 року, в Луврі було урочисте свято.
Майже завжди такі темні, вікна старого королівського палацу сяяли ясним світлом; звичайно такі безлюдні після того, як на церкві Сен-Жермен-л’Оксер-руа проб’є дев’ять годин, сусідні площі та вулиці повні були народу, хоч була вже північ.
Усе це грізне, тісно здавлене, шумливе стовпище схоже було в пітьмі на похмуре та шумливе море, де кожна хвиля здіймає гуркотливий вал; море те, розлившись по набережній, куди воно вливалося з вулиць Фоссе-Сен-Жермен та Астрюс, билось у своєму припливі об підніжжя луврських мурів, а у відпливі — об підмурок готелю Бурбонів, що підносився насупротив.
Не зважаючи на королівське свято, — а може саме через королівське свято, — було в тому натовпі щось погрозливе, бо народ не мав сумніву, що урочистість, де він присутній як глядач, була тільки прелюдією до іншої, відкладеної на тиждень, а до тієї урочистості він приєднався б охоче і з неї радів би щирим серцем.
Двір святкував шлюб Маргарити де Валуа, дочки короля Генріха II і сестри короля Карла IX, з Генріхом де Бурбоном, королем Наварським. Справді, в той день ранком кардинал де Бурбон поблагословив подружжя на збудованому коло брами собору богоматері помості, додержуючись церемоніалу, звичайного при вінчанні французьких принцес.
Одруження це здивувало всіх, а декого, хто бачив ясніше від інших, примусило задуматись; мало зрозумілим було зближення двох партій — протестантської та католицької, що з такою ненавистю ставились тоді одна до одної; усі питалися себе, як молодий принц де Конде міг би простити герцогові д’Анжу, братові короля, смерть батька, свого, вбитого Монтеск’ю в Жарнаку. Питалися, як молодий герцог де Гіз міг би простити адміралові де Коліньї смерть свого батька, вбитого Польтро де Мере в Орлеані. Більше того: Жанна Наварська, мужня жінка поганого Антуана де Бурбона, що підготувала синові своєму Генріху шлюб з дочкою короля, вмерла лише два місяці тому, і про наглу смерть її ходили непевні поголоски. Скрізь говорили тихенько, а як де, то й зовсім голосно, що Жанна дізналася про якусь страшну таємницю, і що Катерина де Медічі, боячись розкриття тієї таємниці, отруїла її напахченими рукавичками, а продав їй ті рукавички один флорентієць, на ймення Рене, чоловік досвідчений у таких справах. Поширенню та ствердженню поголоски сприяло ще й те, що по смерті тієї великої королеви, на вимогу сина її, двом медикам, з яких один був славнозвісний Амбруаз Паре, доручено було зробити розтин та дослідження її тіла, але не мозку. Тим часом, коли Жанну Наварську отруєно було через нюх, то саме мозок, єдина частина тіла, виключена з дослідження, і мусив подати сліди злочинства. Кажемо — злочинства, бо ніхто не мав сумніву, що тут було злочинство.
І це не все: король Карл з особливою наполегливістю, мало не впертістю, обстоював цей шлюб, що не тільки відновляв спокій в його державі, а й притягав у Париж проводирів французьких гугенотів. Заручені належали до різних віросповідань: вона — до віри католицької, він — до реформатської, — отже доводилося звернутись по дозвіл на шлюб до Григорія XIII, що посідав тоді папський престол у Римі. Дозвіл спізнився, і затримка ця дуже турбувала покійну королеву Наварську; раз вона висловила Карлу IX свої побоювання, що дозволу зовсім не буде, і король відповів на це:
— Не турбуйтесь, люба тітко, я шаную вас більше, ніж папу, а сестру мою люблю більше, ніж боюсь його. Я не гугенот, але й не дурень, і коли б папа почав крутити, я сам візьму Марго за руку і поведу її вінчатися з вашим сином протестантським обрядом.
Слова ці розійшлися з Лувра по всьому місту і були радісно зустрінуті гугенотами, але примусили дуже замислитись католиків, що питались нишком, чи король зраджує їх справді, а чи тільки грає якусь комедію, яка одного доброго ранку або вечора може розв’язатись зовсім несподівано.
Надто ж незрозумілим здавалось поводження Карла IX з адміралом де Коліньї, що вже п’ять чи шість років провадив запеклу війну з королем: король, який призначив попереду за його голову півтораста тисяч екю[1] золотом, тепер присягався тільки ним, звучи його батьком і голосно об’являючи, що одному йому тільки доручатиме від цього часу головний провід у війні; і з цього приводу сама Катерина де Медічі, що досі направляла вчинки, волю і навіть бажання молодого принца, почала, здавалось, непокоїтись цілком серйозно, і не без підстави, бо якось, під щиру хвилину, Карл IX сказав адміралові про війну у Фландрії:
