Вдихаючи запах пилу, коноплі й овець, яким просяк його одяг, Клод знову побачив, що портьєра, зроблена з мішків, трохи піднялася, і в ту ж мить чиясь рука показала на ще зовсім юне чорне голе дівча; на високих грудях — сліпуча сонячна пляма; обриси її повік, обрамлених густими віями, виказували просто маніакальну потребу еротизму, «потребу напружити всі свої нерви», — як казав Перкен...
— ...Спогади міняються, — продовжував він. — Яка все-таки надзвичайна річ — уява. Дивна вже сама по собі... Уява... Вона завжди компенсує...
Його чітко окреслене обличчя ледь виднілося в напівтемряві — лише світло від цигарки раз у раз ковзало по вустах. Клод відчував: те, що він думав, поволі наближається до слів промовляючого, так ніби човен, який ледь-ледь пливе, корабельні вогні мерехтять на витягнутих паралельно руках веслярів.
— Що ви хочете цим сказати? — запитав він.
— Рано чи пізно ви самі зрозумієте... Сомалійські борделі повні несподіванок...
Клод знав цю їдку іронію, до якої чоловіки вдаються лише тоді, коли йдеться про них самих і про їхню долю.
— Повні несподіванок, — повторив Перкен.
«Яких?» — запитав себе подумки Клод. Він знову став розглядати обліплені комахами плями гасових ліхтарів, дівчат із прямими носами, яких кликали просто — «негритянка»; лише білки очей ясніли на тлі темної шкіри; у такт флейті сліпого музиканта вони рухались по колу, причому кожна дівчина міцно і з люттю штовхала ту, що була попереду. Одночасно з мелодією, що раптово втихла, коло їхнє розірвалося. Підтримуючи голосом хтиву ноту, дівчата зупинилися — голови й плечі завмерли, очі заплющені. За мить, вийшовши з заціпеніння, вони затрусили своїми тугими стегнами й високими грудьми; при світлі гасового ліхтаря піт увиразнював це дрижання...
Хазяйка підштовхнула до Перкена зовсім юне дівча, яке всміхалося.
— Ні, — сказав він. — Іншу — он тамту. Вона принаймні не виглядає веселою.
«Садист?» — запитав тепер Клод себе. Він чув про походи проти непокірних племен, які Перкен здійснював у Таїланді, про створену ним Шанську область та вилазки на територію Лаосу, про дивні відносини з урядом Бангкока, які то поліпшувались, то погіршувались, про муки, яких він нібито зазнав зовсім недавно через своє дике непогамоване владолюбство — бо не терпів навіть найменшого контролю, про його чималий вік і про еротизм; навіть на цьому кораблі він оточив себе жінками. «Так, ніби шукав захисту, — подумав Клод. — Щось тут не так, але це не садизм...»
Перкен відкинув голову на спинку шезлонга — яскраве світло впало на його обличчя: звіряча маска з чорними тінями замість очей і носа.
Дим від цигарки йшов просто догори і губився в нічній пітьмі.
Слово «садизм», засівши в мозку Клода, змусило вдатися до споминів.
— Одного разу, в Парижі, я потрапив у маленький непоказний бордель. У салоні була одна-єдина жінка, прив’язана мотузками до мольберта і з задертою спідницею...
— Спереду чи ззаду?
— Ззаду. Навколо неї — шість чи сім типів: дрібні буржуа в краватках та вовняних піджаках (це було влітку, але спека стояла не така, як тут...), очі дивляться вгору, щоки — пашать; вони переконували себе, ніби хочуть потішитися!.. Вони по черзі підходили до жінки, шмагали її — кожен по одному разу, — платили гроші і йшли або геть, або на другий поверх...
— І це все?
— Все. Мало хто з них піднімався догори — більшість ішли геть. Якими були думки цих добродіїв, що відходили, одягнувши канотьє та ховаючи обличчя у піднятих вилогах своїх піджаків...
— Зовсім невибагливі...
Перкен підняв праву руку, ніби хотів підсилити свої слова жестом, але йому на думку спало щось інше:
— Головне — це НЕ ЗНАТИ партнершу. Хоч би яка вона була — аби інша стать.
— Тільки б вона не була створінням, що має приватне життя. Чи не так?
— Особливо це стосується мазохістів. Вони завжди боряться самі з собою... Завдяки уяві людина може здобути те, на що вона спроможна, а не те, чого хоче. Навіть найдурніші повії знають: чоловік, який мучить їх або якого мучать вони, дуже далекий від них самих. Знаєте, як вони називають ненормальних? Розумники...
Не відриваючи погляду від цього напруженого обличчя, Клод подумав: «Я, мабуть, також ненормальний... Чи він не переслідує, бува, цією розмовою якусь мету?»
— Розумники, — повторив Перкен. — А вони мають рацію. Існує лише одне, як вважають дурні, «сексуальне збочення» — надмірність уяви та неспроможність отримати задоволення. У Бангкоці, наприклад, я знав чоловіка, якого жінка голого мусила зв’язувати у темній кімнаті, де він сидів годину...
— А далі?
— Цього йому було цілком достатньо. Оце справжнє «збочення»...
