АНДРІЙ ГУЛЯШКИ
Відомий сучасний болгарський письменник Андрій Гуляшки народився в 1914 р. в селі Болгарська Раковица Кулської околії. Дитинство й юнацькі роки його минули в Софії, куди незабаром переїхала його родина.
Ще юнаком, вступивши до спілки молоді, Гуляшки бере активну участь у революційній боротьбі.
В 1934 р. Андрій Гуляшки вступає до лав Болгарської робітничої партії (комуністів). За участь у нелегальній революційній роботі молодий підпільник зазнає переслідувань поліції, його виключають з гімназії без права вступу до будь-якого іншого навчального закладу. Проте аж до визволення Болгарії Гуляшки продовжував активно боротися проти фашизму.
Нахил до літературної діяльності визначився в Гуляшки досить рано, однак на повну силу розквітнув його талант після встановлення в Болгарії народно-демократичного ладу, після Дев'ятого вересня 1944 року.
Андрію Гуляшки належить цілий ряд популярних у нього на батьківщині та поза її межами романів. «Смертний вирок» (1941), «Молодий місяць» (1944), «Сліди на снігу» (1946), «МТ станція» (1950), «Село Ведрово» (1952), «Любов» (1955). За роман «МТ станція» письменник удостоєний Димитровської премії в 1950 р.
Гуляшки відомий і як драматург. Він автор двох соціальних драм «Болото» (1946) та «Зобов'язання» (1949).
Твори письменника виходять в перекладах на інші мови, зокрема в Радянському Союзі та країнах народної демократії.
Я хочу розповісти вам одну цікаву історію. Вона не вигадана, бо я сам, як побачите далі, брав у ній участь. Проте не бійтесь, що багато говоритиму про себе, — це б вам швидко набридло, та й історія втратила б свою привабливість.
Перш за все дозвольте відрекомендуватись: я студент третього курсу ветеринарного інституту. А те, про що збираюсь розповісти, трапилося під час літніх канікул, коли я був учнем десятого класу і переходив у одинадцятий. Як бачите, події давні. Дещо я забув, але деякі подробиці бачу ясно і з задоволенням пригадую мої вісімнадцять років, коли для мене все було загадковим, як таємничі пригоди, описані Конан-Дойлем.
Ця історія почалась, дійсно, незвичайно.
В той час геолого-розвідувальними роботами в країні керував інженер Славі Спиридонов. Це був невисокий літній чоловік — сухорлявий, трохи сутулий, з довгими рухливими руками, а на високе чоло, пооране глибокими зморшками, спадав сивий густий чуб.
Славі Спиридонов закінчив геологічний факультет університету в Радянському Союзі, куди емігрував з Болгарії після розгрому Вересневого повстання. Там він брав участь у наукових експедиціях до Сибіру та Уралу. Отож, більша частина його життя пройшла на лоні природи. Справжній ентузіаст своєї справи, він навіть тепер, незважаючи на свій вік, все ще мріяв про подорожі, відкриття, життя, сповнене тривог і труднощів.
Інженер Славі Спиридонов віддавав перевагу досвідченим геологам, але й до молодих, які були спритними і сміливими, ставився сердечно, наче рідний батько. Він давав їм поради, допомагав, сам добирав для них інструменти та знаряддя і, коли вони відправлялись у далеку путь, проводжав на вокзал і з бадьорою посмішкою махав їм рукою з перону, бажаючи успіху.
Веселий і сердечний з щирими, відвертими людьми, він був непримиренним до тих, хто захоплювався легкою та дешевою славою, саркастично їх висміював.
В цей день Славі Спиридонов запросив до свого кабінету керівника третьої геологічної бригади, яку звичайно відправляли в такі райони країни, де шукали родовища особливо цінних мінералів.
Бригада готувалась у дорогу.
Керівник експедиції Вилю Власев, хімік за професією, був одним з тих вчених, які і в найпохмуріші роки фашистської реакції лишились вірними своїм переконанням. В нього були деякі дивацтва, хоч на перший погляд він справляв враження дуже простого, добродушного. Вилю Власев належав до категорії тих людей, які визнають за істину тільки те, в чому їх переконують власні чуття, і яким необхідно підтвердити свої теоретичні припущення в лабораторії, його знали, як скрупульозно акуратну, навіть педантичну людину, працівника, що ніколи не приймав ніяких рішень, поки не було наперед відомо, що зусилля обов'язково повинні завершитись успіхом.
