Я й муштрував. Натягував туго полотно на рамище, аби воно аж гуло, як бубен. Змішував у воді клей, мило, мед і гіпс, і цим воно мало просякнути двічі. Тоді вигладжував його кісткою. Жига після мене прилагіднював полотно ще й долонею перед тим, як писати яєчними фарбами. Мені він довіряв і вінці. Нитка вмокалася в гіпс і накладалася колом чи квадратово. А по ній ліпилися з того ж гіпсу візерунки. Жига обколював їх гострою кісточкою, а я шліфував. Вінці золотилися, а мальовидла на дошці чи полотні лакувалися. Тоді ікона й набирала тої нутряної злагоди, що через очі зазирала тобі в саму душу.
Кортіло зазирнути через скляний лиск досередини, я аж віями черхав малюнок, аби розгадати його приховану притягальність. Але впритул образ розпливався, і вся краса оберталася в розплилу охру й сажу. Маляр підсміювався зобіч: «Усе, що ближче до нашого ока, хлопику, видається нам більшим. А все, що далі - дрібніє, як, приміром, цей кухлик. А в іконі, при скусній руці, буває навпаки: що ближче до нашого взору - меншає, а все, що приховано в глибині ікони - росте розміром».
«Чому так?»
«Тому, що незримо Бог з ікони зорить на нас, отож - і більшає те, що ближче до ока Господнього».
Я обережно хухав на пахучий лак, і здавалося, що святий на іконі подячно мружився.
Про лак говорити треба осібно. Лак царює в робітні малярській, як сонце царює над світами. Бо й сам лак - як миро сонця. Суди сам, мій читальнику В літню жарінь, коли духотно пахне липа, ми виносили широку мису на осоння. В неї наточувалася льняна олива, тиснута на холодному камені. Минув її день проти сонця - і під блюдо підсувався камінець. І так сорок камінців - сорок днів. А на ніч судина закутулювалася в плахту. Коли ніч вітряна й свіжа, оливу вносили в світличку, аби не гусла й не пухирилася. Бо інак не ляже склом на дощатій поверхні. Коли видиш, що рідина хилитається, як медовуха, проціджуй через густе полотно. Так «вариться» льняна олива на сонячному жарі.
А доти можна братися за пегулу. Для неї я назбирував ялинової смоли і засипав у казан до серединного пояска. Смола закипала, плямкала товстими губами. Я тут же підступав з порожнистою тростиною і дув на кипінь, гамуючи її. Якщо це не зараджувало, ми брали котел на кілок і несли до води. Так чинилося доти, доки вариво не сходило пухирями. Тоді пегула готова. Та це ще не лак. Насонцена олива (100 золотників) і ялинова пегула (75 золотників) розпускається на ватрі і довго розмішується березовою варішкою. Але й це ще не лак. Перед тим як глянсувати ікону, до нього підмішувалася дещиця нафти, яку приносили з польського боку від ріпників. Нафта - перша споміч і в лічців. Коли болить черево - змастять густо і стихне. А коли в дитині закубляться черви, що спивають усі потравні соки,
- тоді нафту дають глитнути. Вона і від виразок тілесних помічна, ця темна роса земних надр.
На срібло приправлявся інший лак. У глиняний жбан наливалася горілка, що доти переганялася п’ять разів, затикалася тістом і в пригаслому жарі тихо кипіла. Затим до неїпідсипали потовчений сандарак і пегулу. Таким лаком крили ікону проти вогню, і гарячі язики його втішно танцювали, як у дзеркалі.
Але для Жиги пораз і лаку було мало. Він прилучав мене до роблення «світних» фарб. У рівних частинах брався клей, попіл і віск. На вогні це розмішувалося, а в затінку додавалася на око замислена барва. Тоді бери її на пензлик і малюй, але дай відтак просохнути і поліруй м’якою шкуринок». Такі фарби ніби світло сіяли з-під лаку.
Дуже любив я підглядати, як Жига виводив на крайчиках золоті письмена. Бо й сам був до цього причетний. У вільгому ліщиннику винюпував равликів і чекав, коли маляр піднесе до їх писочків свічку. Равлики пускали в мармурову довбанку слину, яку він змішував із квасцями й розпущеним золотом. Цим і писав, дивуючи кожного, а найбільше -доброчинського веселуна.
Для спожитку нам Жига варив одну кулешу, присмачену шкварками чи квасником. Зате які пречуцовні «страви» варив він для іконописання. За найменшим мазком стояв немалий клопіт. Взяти оту ж кіновар. Він брав 100 золотників ртуті, 25 золотників горючої сірки і 8 золотників кровавика - черленої руди, яку в Шелестові засипали в плавильні печі. Сірка й кровавик стиралися в порох і насипалися в різні суцинки, що клалися на вогонь з дубових дрівцят. Додавалася ртуть, і все мішалося на вогні залізним прутиком, доки він не почорнів. Тоді виливалося на чисту плиту для остигання. І наново все розтиралося на кусючий порох, що аж око в’януло. 1 зливалося в глиняний пивничок з високою шийкою. Його належало загніздити в жаровиння під саме горло й підкинути дров. Так калилося добу. Нарешті судинка розбивалася - і маєш мастику. То була дуже добра кіновар.
