Я знаю, це не злоба їхніми язиками обертає, то плеще з них голоштанна веселість. Ачей не забули вошиві мудраки, з чого я вчив їх хижі ліпити, коли сім літ тому Латориця в перші зазимки понесла цілу вулицю. Ледве худобу відтягли. І стали чорним згарищем на білім снігу, з дітьми на руках і з упованням в очах. От і маєте те, що накликали! Доки вам, маловіри, можна заказувати не довбати камінь з дамби, не копати піщані ями в берегах, не рубати хащу над потічками?!
Доки ліпити будете халупи з глини на глині?! Та ще й на самих закрайках, аби нужників не треба робити, аби сикати прямо в воду, аби не копати колодязів, а просто з берега черпати - і худобі на пійло, і собі на юшку. Нерозумне, недбайливе плем’я! Не порадившись із головою, руками все хапають...
Постояли, постогнали та й вирядили до мене влесливого Йошку.
«Господь покарав нас, солодкий паночку».
«Виджу, - сказав я, - але ж я не піп. Ви до церкви йдіть».
«Ріка все забрала у нас, і твої позики теж. Голі ми чисто, що з нас тепер візьмеш?»
«Правда твоя, Йошку: нічого з голого не візьмеш».
«Тоді хоч шкури наші візьми. Твої ми цілком. Роби з нами, що хочеш», - правив далі хитрий чоловік.
«Е ні, братику, робити з вами я нічого не буду. Самі робити будете».
«Ми б і раді прислужити, пане, та зима зазирає в діри. А дехто й шапку не встиг ухопити».
«Нічого, Йошку, зігрієтесь. Хто робить, той голий не ходить».
Загад діло справує. Я послав кметя до своїх цеховиків за сокирами й пилами, і нужденна череда людей і тварин потяглася до Сорочого ліска. Його я виміняв колись у графа на бруківку зі своєї каменоломні в Шелестові - він її стелив на майданах у Відні. Прийшли, стали. Дерева сіяли на сиротинну громаду останнє листя, тверде, як бляха. Хтось підняв жолудь і підніс до рота, щоб заживитися.
«Тут маєте свою нову вулицю, - сказав я. - Поселяйтеся».
Перезиралися лячно, як загнані звірі.
На один дух ми перетяли узлісок шнурами, так, аби кожній родині припало чотири дерева на шість-сім ступнів одне від одного. Шваби колись міряно садили ліс. Люди взялися за роботу нараз і мовчки. Заговорили сокири, загули
пили. Сорочі гнізда падали, як шапки з верховіття.
Робили і вдень і вночі, присвічували ватрами. Час не віл, його не прив’яжеш. А сніжок, що сіявся за коміри, лише підганяв робітників. Дерева підрізали на висоті в півтора зроста найвищого чоловіка. Стинали їх так, аби стовбури падали навхрест. Для цього я зумисне покликав дереводіла з Визниці. Він так цілив, що крони входили одна в одну, як пальці рук у замок, коли хочеш напитися з криниці. їх ув’язували гужовками з лика, а зайве паліччя відсікали. Так, що на чотирьох живих стовпах робився дах. Жони з дітьми теж не сиділи - різали в заплавах очерет і тут же пластали його на покрівлю. Товстіше встелиться - тепліше буде, радили дідове. Мали роботу й вони - обкурювали стовпи, аби дерево далі не йшло в ріст і не бралося черваком.
Прийшла черга й до стін. Колись у Волохіїя видів, як їх плетуть із верболозу, а затим обмащують глиною. На Каріці, за монастирем, знайшли глевку черленицю. Згори палили вогні, щоб земля попустила й прийняла воду для замісів. Глина впереміш із солом’яною січкою добре бралася до плетенки, тверділа за руками. Хижки виходили, як коші. Може, десь кривенькі, та не мусить бути рівно - аби живно! Розпалені всередині вогнища просушували стіни, наповнювали їх першим теплом.
Я послав на лісну вуличку віз, аби в кожну хижу занесли по міщаті муки й картоплі, бутлик олії і плат капусти. Аби люди мали з чим у зиму зайти.
Не минув і тиждень після повені, як отець Данило кропив ті поселі Йорданом і креслив нігтем хрестики на глині. Благословив їх, а новосели на мене обзиралися:
«Пане Кутьо, скажіть нам щось і ви на поріг».
«Що тут казати. Живіть і не бідкайтесь, не підгодовуйте біду».
Ще й на інше їх напоумив: збирати за худобою свіжі кізяки і мастити стіни поверх глини. Для пущого тепла. И не лінуватися, бо та кірка вбереже їх гніздовища від студені.
«А псяче лайно теж збирати?» - питали мене. - «Всяке збирати», -відказував я. Люди відходили трішки, притлумлювали горе, вже фіглювали. І я не сердився.
Пан Кутьо - так вони називають мене. По-нашому це Пес. Хіба я можу сердитись? Назвисько це не найгірше. А головне - заслужене.
Народила мене, як і всіх, жінка, та матері я не мав. А про вітця грішно й казати. Ніхто його не вирахував. А може, він був і не один.
По Юрію, коли об’ярювалася вже вся біднота й удовиці, заїздив до Мукачева ціркус. Бургомістер не пускав їх фіглярити на Піяц, то вони напинали шатро з барвистих пеленок на березі Латориці, коло винарні «Молоко русалки». І завгура, що кликала сюди малого й старого, легкодухого й поважного, починалася. Був там мізерний зморщений карлик, що мав коліщата на ступнях, на колінах і на гузиці. Він качулявся на них між ногами людей, як навісний, ще й на стіни злітав. Був ще хирляк із качиним носом і з дірками в щоках. Крізь них дзюрив водою на п’ять ступнів довкола
