Сонце стояло в півлипи, коли Гречин почав свою лектуру. А як звершив - просинена темінь затягла наш притул. Її розріджувало місячне сяєво, що сіялося крізь дощаті стулки. Гостре, холодне око місяця кліпало до мене, як срібний талер. Таким був місяць і тої ночі, коли ми прощалися з Соломкою. Вона зливала мені, а я хлюпав повними пригорщами їй на груди й на плечі. Дівчина мовчки здригалася, приймаючи воду, як причастя. Вода стікала березово-білими руками, затягувала їх тьмавим сріблом. Здавалося, якщо торкнуся її пречистого тіла - воно
задзвенить, як моя радість. На порозі, облите місячним лоєм, стояло склянятко з вином. Його ми не рушили того вечора. Тепер я шкодував за тим місячним вином. Може, чари трунку вберегли б мене, загострили б око, а руку зробили легкою й замашною, як ліщинова рибальська притуга...
Одначе я проковтнув гіркоту, як Єврідам проковтнув свої зуби, коли йому вибили їх у кулачному бою. Бо ніщо не сміє вадити тобі в борні. Ні вибиті зуби, ні навіть відсутність зброї. Так, як чинив фестієць Гарматид. Коли вороги вибили з його рук меч, він продовжував битися голіруч. А коли відсікли йому руки й підтяли ноги, воїн кусав напасників у п’яти... Чи згадати атлета Демократа, котрий виходив на арену з хворими ногами. І коли вже не тримався на рівних, окреслював довкола себе коло і пропонував суперникам витягти його звідти. Вони не годні були це зробити, і переможцем оголошували Демократа... То була осібна школа Гречина - зазнайомлювати мене з титанами тіла і духу, котрі поборювали передусім ворога в собі.
Але тепер він говорив про гроші, говорив притишено і сухо. І слова його шелестіли, як злежані папірці: «Гроші -як їжак, котрого легко зловити, але непросто втримати. Бо їх приваблюють до себе не руками й не розумом, а зосередженістю й волею. Вчися зосередженості, якщо хочеш мати гроші».
«Як?» - вихопилося в мене.
«А так: помічай між кліпом ока довкола себе кожен рух, кожну щопту великого цілого, кожну змінну сутність людської природи. Починай з простенького - з найдрібнішої цятки, ну, хоча б на стелі. І вдивляйся в неї, вбирай очима, щоб проникнути в неї, як у клітину Первозданності, - і вона відкриється тобі, впустить тебе в своє лоно, аби ти вивільнився і сам диктував свою волю. Зачепи мізинцем ланку - і потягнеш ланц Усесвіту. Скільки тобі треба -
стільки собі потягнеш... Лише - в цілісному ретязі, не розриваючи ланок великої сув’язі речей...»
«Смішний дідо, - думкував я. - Геть бідака поплив розумом від переситу наук. Цятка на тюремній стелі, іцо звільняє... Ланц Усесвіту в гнилій ямі...»
Втім, смішним і дурним був тоді я.
Той поранок мені ясно свіжиться в пам’яті й нині. Глухо, як з води, брязкали по анфіладі замки - тюрма оживала до нового дня. Розбитий передсвітнім сном, я потягнувся до Гречина, аби прив’язатися до його заков. Так, як спутані коні, ми чекали щораннього входу наглядача. Тоді мій учитель м’яко зронив: «Це вже недовго».
Що «недовго», я не розумів. Але й не добивався пояснення, бо Гречин заходився щось виписувати на оберненому боці аркуша з посланням Мордка. А я згадав про цятку, з якою мені належить виправлятися. Задер голову і плинним поглядом обмацав стелю, вхопився за першу плямку, прикипів до неї очима. Темничні стіни підсвічував зачатий день. Іржава цятка на сірому тлі то губилася, то знов проступала, то подвоювалася. Від некліпності в’янула зіркість, витискалися сльози. Зате свіжів мозок, не роїлися думки. Промите сльозою око вирізнило в руцій ляпці гостру випуклість, іржу...
«Цвях,- здогадався я. - Це ж мій клинчик з Петрової коробиці, яким я пробив горішній настил на даху. Я тоді загнав його між плит та й залишив там. І, розчарований тоді невдачею, вернувся».
Я дурковато захихотів до цвяха, як до чогось рідного з того, вільного, світу. То був кріпкий тригранний кований клинець, яким Петро Солома запинав ланцюг на колодязному воротилі. Старого моє відкриття несподівано захопило.
«Ти там був, нагорі? З чого плити?»
«З глини. З твердої паленої глини».
«Це добре, - сказав він. - Ми теж із глини. Але ми м’які. І в цьому наша перевага. Бо тверде ламається і колеться».
Гречин ухопився малювати на стіні вигнуте склепіння нашої стелі. Розсікав арку променями, що розбігалися від уявного цвяха, і щось вираховував збоку. Нарешті одну з ліній він потовщив і поклав посередині хрестик. І поцокав по ньому гачкуватим, як у птиці, нігтем: «Ось воно -найелабше місце яєчної шкаралупи. А арка і є половина яйця. Яйця, з якого повинна вилупитися твоя свобода». -Великі його очі блищали, як виноградини після дощу.
