«Ми перемогли, мій хлопчику!» - радісно вискнула вона, як вуличне дівча. - «Так, моя пані, - сказав я. - Це так несподівано». - «Для мене сподівано. Я подумала, що, можливо, ти хочеш подякувати мені». - «Так, я безмірно вдячний і готовий щиро служити своїм хистом вам і Греції».
- «Мені вистачає слуг, а в Греції багато талантів. Мені потрібні не твої таланти, мені потрібен ти увесь, коли я цього забажаю. А бажати я вмію і вмію гідно платити за свої забаганки. Ти розумієш мене, хлопчику?» - «Розумію». -«То якою буде твоя позитивна відповідь?» - «Так. Але зараз я мушу повернутися до своїх друзів». - «Іди. Віднині перед тобою відчиняються всі двері. Дуже високі двері».
Весь вечір, як заблуканий, я нипав Афінами. Гризоти роздирали мене. Я дав слово аристократа, та ще й кому! Голод привів мене в таверну малярів і каменотесів. Хтось мене впізнав, зчинився радісний лемент. Мені наливали вина, давили в обіймах. Один хирляк буцав мене кулаком у груди і сипів: «А панію Аренту я б намалював інакше». -«А ти намалюй мене», - попросив я несподівано. Тоїж миті він витягнув мене з-за столу й поволік у якісь нетрища. До ранку, збадьорюючи себе вином, малював мій портрет. І досить уміло. Поклав останню ляпку і замертво впав на солом’яний мат. Я повернув полотно і ззаду написав: «Її величності Аренті. Дарую Вам себе на вічне користування». Маляру залишив на столі гроші, а картину віддав садівникові головного палацу Афін. І з легкою душею почалапав дорогою, що вела в бік Фессалії.
І знову ми стрілися з Лаїдою, злилися, прикипіли одне до одного, як стулки мідії. Долина Темпа обвівала нас пахощами серпня, а птиці щебетали заручні пісні. Ми збиралися побратися. В таку елегійну годину й прибіг перепуджений служник її батька. «Пане, втікайте світ за очі, бо за вами прийшли вояки з Афін. Хочуть арештувати вас як державного заколотника». Як був, так і кинувся я в Пеней, віддався його хвилям. І втікав безоглядно, доки не переступив границю своєї материзни... З Еллади долинали поголоски: мовляв, мої супротивники по симпозіуму написали донос, що буцімто я на гостинах виказував неподобні речі про наше монарше правління і про нашого правителя зокрема. Проте лише я знав, звідки ноги ростуть у тієї затії. Треба зізнатися, що ноги в панїї Аренти були дуже гарні...
Так я мимоволі став бунтарем проти самодержавства, і довкола мене стали гуртуватися не тільки вигнанці-греки, а й інший непокірний народ. Рятуючись від нових сатрапів і замітаючи сліди, я носився по світах, притягуючи до себе зненависть одних і пошану інших. Вчився сам боротьбі і вчив інших. Світ ловив мене і таки зловив, і запхав сюди, на закрайок землі, кинув, як дикуна, в кам’яну печеру.
Що ж, сказав я собі в сокрушенні серця: ти зробив усе, що міг для поширення правдивої еллінської демократії; ти дав людям усе, що мав і міг. Тепер ти заслужив сповна насолодитися спілкуванням із нетлінними тінями інших еллінів - Піфагором, Платоном, Діогеном, Арістотелем, Анаксагором, Гомером... І вони радо ввійшли в мій тісний острог. Нам ніколи не було нуцно і сумно, бо муцра думка і одкровення духу люблять тишу і спокій. І свободу бездіяльності, як стверджував Сократ. Оце я тепер маю, дякуючи своїм тюремникам. А ти, синку, хочеш мене від цього визволити?! Що ці плісняві стіни - пфу! - вони мені не завада. Я близький до формули, яка водночас повалить каземати й тюрми всього неправедного світу. Як ‘наш іржавий ключик, - вона вмент розімкне кайдани всіх стражденних і в першу голову - кайдани їх душ, їх совісті. Ось із чим я залишаюся тут, виряджаючи тебе на новий шлях живого пізнання.
...Ага, забув сказати про головне, з чого почав свою сповідь. Через рік після моєї втечі кохана Ла'ща вийшла заміж за багатого критянина. Я й це пережив, але з серця її не викинув. Вона й далі зі мною, в мені, бо вона моя половина. Ми з нею не що інше, як спілка розділених часток єдиної колись істоти. До цього здогаду прийшов колись Платон. Мені пощастило: я знайшов свою половину за життя. І Аренті теж пощастило. Де б я не був усі ці роки, назирці за мною йшли її гроші і її листи. У них одне й те ж: «Відтоді як ти подарував мені себе, ти завжди зі мною». Вона й тоді хотіла бодай арештом приблизити мене, замкнути при собі в золотій клітці. Вона й нині, послуговуючись владою і зв’язками, поривається мене визволити чи хоча б полегшити мою долю. Але я не приймаю цих дарів, бо не заслуговую їх. Хоча й не відбираю себе від неї, бо їй це потрібно. Цим вона живе.
Синку, ось що я скажу тобі наостанок: найбільша сила
- це сила віри; і найбільша краса - це краса вірності.
