Знакомитий монах якось показував мені на горі Cap біля Кіральгази давні печери, давніші, ніж ця, в якій ми сидимо з тобою. Оті ями вигребли собі для житловищ прийшлі люди. Гори клали на них свій відбиток. Вони ловили звірину й рибу, збирали коріння, горіхи, мед. То були смуглі, чорноволосі й дуже кріпкі люди. Це був народ айнів (чи не від них наше слово «айно», що означає «так»?) Вони рушили на схід і дійшли до островів, на яких тепер Японія. Частина з них перейшла до Америки, бо море тоді було суходолом. Вони заселяли безлюдні простори і з часом постали як окремі народи - майя, ацтеки, ірокези та інші. А ті, що залишилися, створили в Тихому океані свою державу. Згодом їх відтіснили маньчжурські племена, що прийшли з войовничими вождями-сьогунами. А айни розсіялися по Далекому Сходу, ще й досі там живуть крихітні народності, що в бесіді промовляють і наші слова.
Коли потепліло й на інших обширах, декотрі роди з карпатських теренів подалися геть, сюди прибивалися інші.
їх гнала по світах нутряна потреба мандрів, пізнання, відкриттів. Племена мішалися й училися чогось одне в одного.
Нарешті призвичаїлися до землеробства, вперше це сталося на наших землях - по Латориці й Тисі, і далі за Карпатами. Простори були величезні, земля родюча, волога й пухка - продери палицею і сій. Ті спільноти себе ніяк не називали. Жили вони в глиняних хижах десь по десять душ, поселення з 12-15 житловищ клали колом, посередині горіла родова ватра, а від неї променями йшли провулки до кожного порог. Ситі, обігріті і зріднені в общини, люди мали свою розвинуту бесіду і свій духовний стрижень, що держав їх купи, збивав у єдину народність. То були наші пращури -протослов’яни. Сліди їх прожитку залишилися на берегах нашої Боржави.
На одному місці вони жили по 50-100 літ, доки довкола родила земля. Її ще не вміли вдобряти. Бо й нащо - землі було неміряно! Так вони мандрували цілими селищами, беручись на схід сонця. Ці вдатні орачі вже йменували себе оріями і мали за богиню Оранту. Поступово дійшли аж до Інду і змішалися з тутешнім народом, маючи на нього великий вплив.
А на наших просторах потому хто лише не товкся! І греки-мікенці, що селилися по Тисі. їх перегодом вибили дорійці, які, до слова, привезли сюди винну лозу. І кіммерійці сюди доходили з Понту, з великого болота, прозваного Чорним морем; і скіфи, і сармати. Вкоренилися тут анти (так їх пойменували греки: «ті, що живуть проти нас»). Либонь, від них і ведеться праслов’янський корінь. Але готи (боги!) на чолі з Германаріхом розбили антів, уціліли лише розсіяні по карпатських теренах склавіни. Дочуваєш, як звучить це слово? Майже - як слов’яни. Тому в нашій крові різноплемінних складників більше, ніж літер у цьому слові. Та й, казати правду, слов’яни різнилися поміж собою, як персти на одній руці.
Коли варвари прибули з Аттілою до Європи, слов’янська людність давно вже постала в часі. До слова, Аттіла, якого в страху йменували Божим Бичем, умер тут; його ратники перегатилиТису, викопали могилу й загребли великого войовника в золотій домовині, а ріку пустили знову своїм руслом... Посідали наші землі й войовничі хозари; за Карпатами, де нині галицькі русини, був їх чільний осередок. Слов’янські племена, що вийшли до Дніпра, тіснили хозарів. Вів їх провідник русів Кий. А потім постала перша державність полян, що переросла в Київську Русь.
Перегодом і в нашому підкарпатськомукраї зав’язалося Ужанське князівство, його волостелином був Лаборець. Либонь, імено йому склали з двох слів: лаба-нога і рекс, що латиняною означає цар... Ось така наша земля, з якої пішов розвій людності на захід. І такий наш народ. Як устояне терпке вино. Я, синашу, крім іншого, опікуюся в обителі й винною пивницею. То в часі діткнувся й до цього рукомесла. Найліпше вино те, яке «женять», змішують з кущів різної лози. А ще ліпше - тривкого монастирського настояння, коли старе вино заливають молодим, зачоповують і три роки бочку не рухають. От я й думаю: може, й наша племінна кров такої змішаної рецепції?..»
«Звідки ви все це знаєте?» - не здержав я подиву.
«Звідки? Тоді, у Відні, я недовго служив при склепах. Умер доглядник цісарського книгосховища і мене, як придатного каліграфа і знавця давніх язиків, призначили на його місце. Дев’ять літ я відбув при книгах».
«Книги - це добре», - згідливо мовив я. І з тугою згадав Гречина.
«Так. Книга, синашу, - це більше, ніж книга. Бо коли читаєш добру книгу, вона ніби тебе зчитує, входить у серце живильним єлеєм, кріпить дух і просвітлює мозок. Таких книг мені немало перейшло через руки. З них я пив мудрість, з них визбирував і крихти хронопису нашого народу».
Наш народ... Не раз ще ми верталися до цього предмета. І коли після протяжних блукань я знову вживився в Мукачево, Божий Симко ще топтав пішнички Чернечої гори. Лише поставою подався, зм’як, як петрів батіг по першому морозцеві; і мідь його лиця побуріла, зжужмилася; не встаріли тільки випитливі сірі, як давнє олово, очі. Очі, що здавалося, виділи на п’ять ліктів у землю. У них я й шукав тоді для себе роз’яснення.
