Обидва вельможі під'їхали до графа з обох боків і вислухали його оповідання про події в Льєжі і в ПІонвальді. Потім вони покликали до себе Квентіна і заходилися розпитувати та перепитувати його про подробиці вбивства епіскопа, поки він, нарешті, відмовився їм відповідати, не знаючи, навіщо цей допит і які висновки вони можуть зробити з його відповідей.
Незабаром усе товариство вже їхало низькими берегами Сомми, вкритими багатою рослинністю, і хутко досягли старовинних мурів неприступної фортеці Перонни Незайманої. Навколо неї розкинулися золені луки, де скрізь біліли намети війська герцога Бургундського, яке налічувало близько п'ятнадцяти тисяч чоловік.
Коли князі зустрілись, хай відзначать
Астрологи сполуку цю зловісну,
Як ту, коли зустрілися Сатурн із Марсом[223].
Трудно відповісти на питання: вважати привілеєм чи важким обов'язком, наданим королівському сану, звичай, згідно з яким государі, звертаючись один до одного, повинні підкоряти свої почуття й промови найсуворішому етикету з поваги до свого власного звання й гідності. За цим етикетом треба стримуватися від вибухів і відкритих проявів гніву, І коли б усі заздалегідь не знали, що всі ці люб'язності не що інше, як звичайне додержання церемоніалу, то їх можна було б назвати найбільшим лицемірством. Проте досить государеві переступити межі етикету і бодай спалахнути гнівом, щоб він утратив свою гідність перед цілим світом. Так було, наприклад, з двома славнозвісними суперниками — королем Франціском та імператором Карлом[224], які відкрито обвинувачували один одного в брехні і згодом вирішили закінчити свою суперечку поєдинком.
Навіть сам Карл Бургундський, найзапальніший, найнетерпеливіший і, можна сказати, найнерозважливіший з усіх володарів свого часу, не міг вийти з зачарованого кола загальних правил і мусив ставитися з глибокою пошаною до Людовіка, як до свого сюзерена й законного государя, що удостоїв його, королівського васала, високої честі своїх відвідин.
Одягнений у герцогську мантію, в супроводі найвищих сановників, вельможних рицарів і дворян, бургундський володар виїхав на чолі свого почту вітати Людовіка XI. Герцогський почет виблискував сріблом і золотом спорядження. На той час казну англійського двору було розтринькано в міжусобних війнах Йорків і Ланкастерів[225], французький двір відзначався скромністю через скупощі короля, а тому бургундський двір був перший у всій Європі за багатством і пишністю. Кортеж Людовіка, навпаки, був нечисленний і дуже непоказний в порівнянні з бургундцями. Убрання самого короля, його обшарпаний плащ, старий високий капелюх з поначіплюваними на нього фольговими образками, ще більш підкреслювали і без того разючий контраст. А коли Карл у розкішній мантії, з герцогською короною на голові скочив із свого бойового коня і, ставши на коліно, тримав стремено, поки Людовік злазив з свого маленького смирного коника, видовище було просто комічне.
Зустріч і взаємні вітання обох володарів були настільки ж багаті на вислови ніжної приязні, наскільки нещирі. Проте герцогові з його вдачею було далеко важче надати потрібної шанобливості своєму голосу, мові і поведінці, ніж королеві, який так звик до брехні й прикидання, що вони стали його другою натурою, отож навіть ті, хто близько знав його, не могли розрізнити, де в нього щире, а де удаване.
Мабуть, найкраще було б порівняти становище короля (коли б це порівняння не було недостойне для таких високих осіб) із становищем людини, що добре знає звичаї і норови собачої породи і з якихось причин хоче заприязнитися з великим і похмурим псом, що ставиться до неї з підозрілістю й готовий напасти при перших ознаках недовіри або ворожості. Пес гарчить, шкірить зуби, їжиться, але ще не насмілюється кинутися на захожого, бо він здається лагідним і довірливим. Тварина навіть дозволяє йому пестити себе, хоч не заспокоюється й очікує нагоди, яка виправдала б її у власних очах, щоб схопити свого непроханого друга за горло.
По схвильованому голосу, вимушених манерах і різких жестах герцога король ясно побачив, що гра, в якій йому доведеться брати участь, дуже небезпечна, і, мабуть, не раз розкаювався, що наважився на неї. Але каятися було пізно і все, що йому лишалося, — це використати властиво йому від природи вміння маскуватися, в чому з ним не міг зрівнятися ніхто в цілому світі.
