Let my people go полностью

Якщо для моїх нічних господарів (та й для С. теж!) усе почалося 22-го, то для мене - особисто - якраз тоді й скінчилося: досі певна, що мені треба було тоді - таки по Майдану лазити, а не з західними кореспондентами зустрічатися (а втім, цікаве спостереження того-таки Voswinkel’я: революція «буржуазії проти пролетаріату» - на Майдані майже всуціль - дрібні підприємці, а «донєцкіє» - робітники!), і не з дипломатами… (Leibrecht, із яким мене звів А К., ланч в «Асахі», - 30-го? А вечеря у Штюдемана - вже аж 8-го, чи що? ні, того всього вже не пам'ятаю, - 8-го, в середу, я з Timoty Garton Ash'ем обідала, і з французами-грузинами перед тим говорила, - чи то у вівторок було, 7-го? А на попередньому ж тижні що? - стаття для Наndelsbland? От Майдан 4-го, в суботу (після інтерв'ю з німкенею) - оце пам'ятаю, а решта все вже - обривається, розсипається, рябить…

Факт, що я вже робила «не своє», - і г'овсім не тра' було вже так надсаджуватись «на діпломатічєской работє», - зробили б її й без мене (я просто «по-матросовськи» кидалась, як дєвочка-отлічніца, «підправляти» - «…» - запомогти, мовляв, справі, - а не те треба було робити, не там «родіну спасать»…)

«…»

Реальність революції завжди не зміримо більша за можливості одної людини - тут скільки-небудь адекватною реакцією може бути хіба щоденник, журналістський репортаж, хроніка… І - деталі, оце те, за чим я жалкую і що, як мені здається, безнадійно пропустила: оранжевий чайник у вікні, яким бабця сигналить 100-тисячній колоні, і колона починає радісно скандувати: «Ба-буш-ка!»; сумська жіночка-селянка, що, приїхавши 22-го, мусила вертатися додому - по валянці, бо була вбралася «як до Києва» - в найкраще; трагічний Тростянець, де перед 21-м бандюги ходили від бару до бару і змушували відвідувачів «пити за Януковича», а хто відмовлявся - били (!); бабця з Михайлівської, яка цілими днями носила на Майдан чай тим єдиним термосом, що мала, - маленьким, півлітровим, розливала за кілька секунд і знов шкандибала назад на Михайлівську, і всю ніч відчинені кав'ярні - «Ребята, у нас только зеленый чай остался, будете?», - і те, як «деморалізували» спецназівців піснями й квітами, - все це - треба було бачити наживо, але одне життя цього всього не вміщає, не можна втовпити в себе одночасну, тут-і-теперішню драму мільйонів, можна рухатися тільки вздовж деяких головних силових ліній, нашвидку їх вичле-нувавши, - що я й робила, власне, тільки це мене - не задовольняло вже…

Одна «лінія», втім, лишилася «неозвученою» - антропологічна: захоплений вигук Ф. 22-го вранці, при погляді на монітор: «Какие лица! - всех целовать хочется!» - і феномен «донецької зовнішности» з другого боку, такий разючий у програмі з Юлею на ТРК «Україна», де «включаєм улицу» щоразу виглядало як присінок аду (мама: «Ні одного нормального людського обличчя!», - і навіть колористика відповідна, до блякло вбраних молоденьких ведучих включно): це те, про що писав Бунін в «Окаянных днях», він першим схопив кримінальний лик радянської Росії, «чувашские лица» жінок і здеградовані - мужчин, так воно [тоді] починалось - і так [тепер] закінчується… Господи, спасибі Тобі!

6 січня 2005

Прокинулася з думкою: то був просто чистий сплеск духа - вище тої точки, на якій приявна культура спроможна щось запеленгувати (як і в часи Толстого, вона «сповзла» на персоналії «імператорів і полководців», - але і Толстой у «Війні і мирі» власне отой «народний підйом», про який так багато говорить словами, замість його показати, «зазняти», - теж узяв слабо, небезпосередньо…)

Хто - взяв?! Де, коли в історії літератури?!

Нема інструмента.