Дніпро, старенький дебаркадер, левино-жовті берегиЛежать, на кігті похиливши, зелену гриву шелюги.В пісок причалює пирога.Хтось варить юшку, дим і дим.Суха, порепана дорога повзе, як спраглий крокодил.В Дніпрі купається Купава.Мені ще рочків, може, три.А я чекаю пароплава із-за трипільської гори.Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг,бо за терпінням є Трипілля,а за Черніговом – Черніг.Черніг страшний, він дуже чорний.Як звечоріє на Дніпрі,Черніг сідає в чорний човен і ставить чорні ятері.І ті корчі, і те коріння, розмите повінню з весни,і золотаве звечоріння в зелених кучерях сосни.І ті роки, що так промчали, і пароплав той, і гора…Це вже невидимі причали в глибокій пам’яті Дніпра[13].

«Акварели детства» называется стих. Однако пейзаж здесь не просто по-детски ярок, но и философски по-взрослому глубок. Поток детских воспоминаний неотделим от «глубокой памяти Днепра», неторопливого его течения.

<p>Три кузины, Фрейд и д’Аннунцио</p>

А вот Лине – пять лет. И она уже не просто шура-бура, но шура-бура, умеющая читать!

Буває часом дивне відчуття, —що час іде, а я собі окремо.Мені п’ять років. Я іще дитя.Люблю цукерки і читаю Брема.Все щось майструю, думаю, дивлюсь,таке мале, уперте і шалене.Росту. Сміюсь. Нічого не боюсь…[14]

Девочка читает Альфреда Брема. Что именно – не уточнено, но почти наверняка это «Жизнь животных». Зная об этом, уже и на предыдущий стихотворный фрагмент смотрим иначе. Так вот откуда там и лев, и крокодил! Да не случайным словом – а развернутым образом: «повзе, як спраглий крокодил», «левино-жовті береги / Лежать, на кігті похиливши, зелену гриву шелюги».

Брем расширяет ее взгляд, ее горизонт, небокрай, делая его бескрайним. При этом сказка как бы совмещается со строгим знанием (пусть и поданным в научно-популярном виде). И вот уж камни на притоке Днепра, Легличе, текущем сквозь Ржищев, – не просто камни, а стадо тропических зверей, живущее в ладу с украинскими волами и лелеками. (Вот только коршуна убитого жалко.)

Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.Було в ній каміння – як сто бегемотячих спин.А той цибатий, на клуні, звався лелечич.А те запахуще – любидра, канупер і кмин.Чомусь пам’ятаю – вночі ревли бегемоти.Виходили з річки і дуже чомусь ревли.І падали груші, і звались вони бергамоти.Воли ремигали, і звались вони – воли.Чомусь бегемоти випивали річку щоліта,І пирхали важко рудими ніздрями злив.Чомусь пам’ятаю, як плив між камінням шуліка,Убитий шуліка чомусь між камінням плив…[15]

Впрочем, старожилы Ржищева рассказывают, что в этом стихотворении дело не только в Бреме и детской фантазии. Баньку на берегу Леглича поставили у порожистого места – там течение обтесало камни до гладкой округлости, так что все, а не только Лина, называли это место «бегемотиками». Правда, в стихах они вырастают до бегемотов и оживают: ревут по ночам да выпивают речку летом. Что Лина Костенко помнит имя речки – не странно. Хата, в которой она жила, стояла как раз на берегу Леглича. (К слову, Ржищев по форме похож на кривовато выписанную букву «Т»: он вытянут вдоль рек – Днепра и впадающего в него Леглича.)

Перейти на страницу:

Похожие книги