Іхтіандр не чекав цього і не відразу зрозумів, чому вони так перелякались. Потім він згадав, що іспанці дуже релігійні і марновірні. Певно, поліцейським здалося, що вони бачать перед собою вихідця з того світу. Іхтіандр вирішив налякати їх ще дужче: він вишкірив зуби, закотив очі, завив страшним голосом, повільно простуючи до берега; він піднявся на дорогу навмисно повільно і розміреною ходою пішов геть.
Жоден поліцейський не поворухнувся, не затримав Іхтіандра. Забобонний жах, страх перед привидом перешкодили їм виконати службовий обов’язок.
Мати Педро Зуріти, Долорес, була опасистою, пухкою старою бабою із закарлюченим носом і випнутим підборіддям. Густі вуса надавали її обличчю чудного і непривабливого вигляду. За цю незвичайну для жінки прикрасу її прозивали в окрузі Вусатою Долорес.
Коли син з’явився до неї з молодою дружиною, стара безцеремонно оглянула Гуттієре. Долорес насамперед шукала в людях вади. Врода Гуттієре вразила стару, але вона цього взнаки не подала. Такою вже була Вусата Долорес: поміркувавши собі на кухні, вона вирішила, що врода Гуттієре — вада.
Залишившись удвох із сином, стара невдоволено похитала головою і сказала:
— Гарна! Навіть занадто гарна! — І, зітхнувши, додала: — Матимеш клопіт з такою красунею… Авжеж. Краще б ти одружився з іспанкою. — Поміркувавши ще, вона провадила далі: — І горда. А руки м’які, ніжні — білоручка буде.
— Уговтаємо, — відповів Педро і поринув у господарські рахунки.
Долорес позіхнула і, щоб не заважати синові, вийшла у садок подихати вечірньою прохолодою. Вона любила помріяти при місяці.
Мімози напоювали садок приємним ароматом. Білі лілеї блищали у місячному сяйві. Ледь помітно ворушилось листя лаврів і фікусів.
Долорес умостилася на лаві серед мирт і почала мріяти, ось вона купить сусідську землю, розведе тонкорунних овець, збудує нові кошари.
— О, щоб вас! — сердито крикнула стара, ляскаючи себе по щоці. — Ці москіти й посидіти спокійно не дадуть людині.
Непомітно хмари заволокли небо, і весь садок поринув у сутінки. На обрії яскравіше вималювалась ясно-блакитна смуга — відблиск вогнів міста Парани.
І раптом над низьким муром вона побачила людську голову. Хтось підняв руки, окуті кайданами, і обережно перескочив через мур.
Стара перелякалася. «У сад заліз каторжник», — подумала вона. Хотіла крикнути і не могла, спробувала підвестись і побігти додому, але ноги не слухалися її. Сидячи на лаві, вона стежила за незнайомцем.
А чоловік у кайданах, обережно пробираючись між кущами, підступав до будинку, зазираючи у вікна.
І раптом — чи то їй почулося — каторжник тихо покликав:
— Гуттієре!
«Так ось вона, красуня наша! Ось із ким водиться! Чого доброго, ця красуня вб’є мене з сином, пограбує гасієнду і втече з каторжником», — подумала Долорес.
Стару раптом охопило почуття глибокої ненависті до невістки і гіркої зловтіхи. Це додало їй сили. Вона зірвалася з лави і побігла до будинку.
— Швидше! — зашепотіла Долорес синові. — До садка вдерся каторжник. Він кликав Гуттієре.
Педро так притьмом вискочив надвір, наче будинок охопило полум’я, схопив заступ, що лежав на стежці, і побіг поза будинком.
Біля стіни стояв невідомий у брудному, пожмаканому костюмі, із скутими руками і дивився у вікно.
— Прокляття! — пробурмотів Зуріта і вдарив заступом юнака по голові.
Навіть не зойкнувши, юнак повалився на землю.
— Готовий!… — тихо промовив Зуріта.
— Готовий, — підтвердила Долорес, яка прибігла слідом за ним. Вона вимовила це таким тоном, немовби її син роздушив отруйного скорпіона.
Зуріта запитливо глянув на матір.
— Куди його?
— У ставок, — засичала стара. — Ставок глибокий.
— Спливе.
— Прив’яжемо каменюку. Я зараз…
Долорес побігла додому і квапливо почала шукати мішок, у який можна було б покласти труп забитого. Але ще вранці всі мішки з пшеницею одвезли до млина. Тоді вона дістала пошивку і довгий мотузок.
— Мішків немає, — сказала синові. — Ось, наклади в пошивку каміння і прив’яжи мотузком до кайданів…
Зуріта кивнув головою, узяв труп на плечі і потаскав його в кінець саду, до невеличкого ставка.
— Не забруднися, — шепотіла Долорес, шкутильгаючи за сином з пошивкою і мотузком.
— Змиєш, — відповів Педро, звішуючи, проте, голову юнака нижче, щоб кров збігала на землю.
Коло ставка Зуріта похапцем наклав у пошивку каміння, міцно прив’язав її до юнакових рук і кинув тіло у ставок.
— Тепер треба переодягтися. — Педро глянув на небо. — Збирається на дощ. Він змиє до ранку сліди крові на землі.
— У ставку… вода не порожевіє від крові? — спитала Вусата Долорес.
— Не порожевіє. Ставок протічний… У-у, прокляття! — прохрипів Зуріта, прямуючи до будинку, і погрозив кулаком одному вікну.
— От тобі й врода! — сичала стара, йдучи за сином.
Гуттієре відвели кімнату в мезоніні. Цієї ночі вона не могла заснути. Було душно, дошкуляли москіти. Невеселі думки снували в голові Гуттієре.
Вона не могла забути Іхтіандра, його смерті. Чоловіка вона не любила, свекруха викликала у неї почуття огиди. І з оцією вусатою бабою Гуттієре повинна була жити…
