Локвук & Ко. Примарний Хлопець полностью

Прохід тут був досить широкий, і йти залишалось недалеко через в   ідділ   и господарчих товарів і жіночого одягу, а далі головними сходами на перший поверх. Це все, що нам залишалося зробити.  

Здалека я почула голоси, що кликали нас. Живі голоси — Локвудів, Джорджів...  

— Не відповідай їм, — сказала я Голлі. — Мовчи.  

Ми йшли якомога швидше. Я чекала, що позаду от-от грюкнуть двері, пропускаючи Гостя, що женеться за нами. Однак Полтергейсти звичайно діють по-іншому.  

Коли ми проминали стійку з друшляками, щось ляпнуло мене по обличчю. Я зойкнула, випустила ліхтарик, а потім — Вер- нонові ноги. Бобі застогнав і повис на руках у Голлі.  

Ще один удар — мені обпекло щоку. Вилаявшись, я витягла рапіру, рвучко обернулась... Нічого.  

Аж тут у сусідньому проході щось ударилось об каструлі.  

Голлі скрикнула. На її щоці розпливлась червона пляма.  

Єдина гарна риса Полтергейста — це те, що в нього немає ектоплазми. Навіть якщо він зачепить вас, ви не заціпенієте, не потрапите в примарну пастку. Щоправда, він залюбки може розчерепити вам голову якоюсь канапою чи прохромити перилами від сходів. Ми підхопили Вернона й попрямували далі.  

Десь за нашими спинами загуркотіло — то цілими купами падало на підлогу кухонне начиння. А потім долинув моторошний скрегіт і гарчання, ніби з середини цього гуркоту видирався на волю велетенський звір.  

Проте той самий звір перебував не лише за нами, а й попереду нас. Трохи далі на нас чекав стояк із кухонними ножами всіх форм і розмірів. Вони тремтіли на своїх гачках, ладні зірватися з місць. Ось тобі й маєш...  

Я перетягла Голлі й Вернона до сусіднього проходу, і дуже вчасно, бо ножі тут-таки злетіли в повітря. Ми впали за прилавком з порцеляновим посудом і закотились під нього. Над нами пролітали десятки ножів: вони трощили тарілки, відскакували від сковорідок, устромлялись у підлогу поруч із нами.  

Бобі Вернон розплющив одне око.  

— Ой! Обережно! Хіба не зрозуміло, що мені боляче?  

— Буде ще гірше, якщо не замовкнеш! — гаркнула я. — Голлі, вперед! Підводься!  

— Куди вже гірше? — простогнав Бобі.  

Знову завили динаміки, від цього звуку нам аж ломило зуби. Удари й вереск лунали зусібіч. Десь попереду, біля входу до відділу жіночого одягу, щось гучно тріснуло—напевно, якась важка й міцна річ пробила знизу підлогу.  

На мить я зупинилась, не знаючи, куди краще йти.  

— Черепе! — покликала я. — Я не знаю...  

— Ідіть уперед, інакше помрете.  

— Гаразд, — використовуючи Вернона як мотузок, щоб тримати Голлі на ногах, я знову рушила вперед. У наступному проході два прилавки були відкинуті вбік і врізались у третій прилавок.  

— Ото вже зрадіє пан Ейкмер, —    обізвався череп.  

— Авжеж. Невимовно, — погодилась я.  

— З ким ти щойно розмовляла? — вирячилась на мене Голлі.  

— Ні з ким! З тобою!  

— Я не вірю тобі.  

П’ять скляних мисок промчали повз мою голову і розбились об стіну. Вітер кружляв коло моїх черевиків, хапав за ноги, силкуючись повалити мене на підлогу...  

— Голлі. яке тобі зараз до цього діло?!  

— Люсі. якщо ми збираємось працювати разом...  

— Хай тобі дідько! Гаразд! Я розкажу тобі! У мене в рюкзаку живе наш клятий череп. Я розмовляю з ним! Ти задоволена?  

— Так. Це багато що пояснює. — кілька фартухів хлиснули Голлі по обличчю, вона недбало жбурнула їх убік. — Ось бачиш, ти сказала правду, й нічого лихого не сталось!  

Ми майнули в прохід, що вів до відділу жіночого одягу. Відразу після цього ззаду вилетів цілий прилавок і з гуркотом розсипався, ударившись об стіну саме в тому місці, де ми щойно перебували.  

— Отакої! —    буркнув череп. —   Тепер ти всім розповідатимеш про мене? А я думав, що в нас із тобою особливі стосунки...  

— Ходімо! Замовкни! Поговоримо про це згодом!  

— Знаєш. Люсі, — засапано промовила Голлі Манро. — а я думала, що ти трішки схиблена... Тепер я бачу, що помилялась.  

У в   ідділ   і жіночого одягу було тихо, принаймні, якщо порівняти з відділом господарчих товарів. Вітерець холодив нам ноги. В дальньому кінці відділу вже видніли ліфти і майданчик, на який з першого поверху виходили ескалатори та головні мармурові сходи.  

—Тут нічого небезпечного, — сказала я. — Дякувати Богові.  

Аж тут ліворуч від нас — це могла бачити тільки я, бо Голлі обернулась туди спиною, — повільно ворухнув головою манекен, ніби стежачи за нами своїм сліпим усміхненим обличчям.  

І тоді зала вибухнула. Ціла стійка з одягом знялась над підлогою, копнула її ніжками, наче норовиста коняка, й перекинулась у повітрі. Голлі заверещала. Ми позадкували, а стійка тим часом наштовхнулась на колону і впала, наче повалений стовбур, перегородивши собою прохід.