«Один раз породжене зло далі породжує зло», — такі були слова Єремії. Життя скривдило Каміллу, і саме тому вона стала такою. Вона взяла подарунок монстра. Маркус збагнув, чому їй вдалося його обдурити. Вона створила паралельний світ, який для неї був реальний. Була щира, не грала завчену роль.
Маркус пройшов повз неї з Ларою на руках. Забрав у Камілли ключі від автомобіля. Вона дивилася на них якусь хвилину, а потім сповзла на підлогу.
— Вона її не хотіла, — повторювала жінка пошепки.
Інспектор де Мікеліс вкидав монети в автомат із кавою. Сандру гіпнотизувала точність, з якою він це робив. Жінка не уявляла, що так швидко повернеться до клініки «Джемеллі».
Годину тому їй телефонував Камуссо. Вона саме збирала речі, щоб залишити готель і сісти на потяг до Мілана. Спочатку думала, що комісар має якусь звістку від Шалбера. Однак той сказав, що Інтерпол досі веде розслідування. Потім сповістив про свіжу подробицю у справі Єремії Сміта. Почувши новину, жінка поквапилася до лікарні з де Мікелісом, аби переконатися, що це правда.
Лара жива.
Її знайшли за незрозумілих обставин. Студентка відділення архітектури сиділа в авто, що стояло на паркінгу біля торговельного центру неподалік від Рима. У поліцію зателефонував якийсь чоловік, котрий не назвався. Зараз Лару обстежували лікарі.
Сандра дізналася лише, що комісар Камуссо з кількома людьми поїхав до Остії, щоб затримати злочинця. На ту стежку його скерувала Лара; крім того, авто, у якому її знайшли, було зареєстроване в тому місті. Сандра замислилася, чи був причетний до цієї справи Єремія Сміт, однак мала певність, що стоїть за всім цим Маркус.
«Так, це мав бути він, — повторювала вона собі. — Дівчина напевно розповість про чоловіка зі шрамом на скроні, але невідомо, чи слідчі зможуть його знайти».
Сандра сподівалася, що не зможуть.
Від моменту, коли стало відомо про те, що Лару знайшли, клініку взяли в облогу журналісти; вони чатували також у парку навпроти. Батьки ще не приїхали, а тим часом приходили однокурсники й подруги, щоб дізнатися, як вона почувається. Сандра впізнала з-поміж них Крістіана Лор’єрі, асистента відділення історії мистецтва й батька дитини, яку мала народити Лара. Вони на мить скинулися очима, але це було красномовніше, ніж обмінятися купою слів. Якщо вже він тут опинився, це свідчило, що їхня розмова в університеті була корисна.
На цей час сповістили лише стисло, що стан здоров’я студентки й плода гарний, попри шок, якого зазнала майбутня мати.
Де Мікеліс підійшов до Сандри, студячи свою каву.
— Не вважаєш, що повинна дещо мені пояснити?
— Ти маєш рацію, але застерігаю, що однієї кави тобі буде замало.
— Так чи інакше, ми не поїдемо звідси раніше, ніж завтра вранці. Здається, нам доведеться провести тут ніч.
Сандра взяла його за руки.
— Я хотіла б поговорити з тобою як із приятелем, забувши про те, що ми поліціянти. Згоден?
— Хіба поліціянти тобі вже не подобаються? — пожартував він, однак, побачивши серйозний вираз обличчя Сандри, змінив тон: — Я був далеко, коли помер Давід. Тепер можу принаймні вислухати тебе.
Протягом наступних двох годин Сандра розповідала про все людині, думку якої завжди поважала і якою захоплювалася. Де Мікеліс переривав її лише для того, щоб попросити пояснити якусь подробицю. Коли вона закінчила, їй полегшало.
— Ти сказала, що це пенітенціарії?
— Так. Як сталося, що ти ніколи про них не чув?
Де Мікеліс стенув плечима.
— У своїй роботі я бачив різне, і ніщо мене вже не дивує. Траплялися справи, які можна було розкрити, наприклад завдяки доносу або збігу обставин, але я ніколи не пов’язував їх із кимось, хто провадив би слідство паралельно з поліцією. Як тобі відомо, я вірю в Бога. Приємно думати, що існує щось ірраціональне і разом із тим прекрасне, чому я можу вірити, коли я вже не в змозі терпіти мерзоту, з якою стикаюся повсякденно.
Де Мікеліс попестив її по щоці, так само як це робив Маркус, перш ніж зник із лікарні та з її життя.
Сандра побачила за спиною інспектора двох людей у піджаках і краватках, які розмовляли з криміналістом, а той змахнув рукою в їхній бік. Чоловіки підійшли до Сандри й де Мікелісa.
— Чи маємо ми щастя спілкуватися із Сандрою Веґа? — спитав один із них.
— Так, це я.
— Можна вас на декілька слів? — спитав другий.
— Звичайно.
Вони дали їй зрозуміти, що справа конфіденційна, і відійшли вбік. Показали свої посвідчення.
— Ми з Інтерполу.
— Що сталося?
Ініціативу перебрав старший із них.
— Сьогодні після полудня нам зателефонував комісар Камуссо й попросив про інформацію щодо нашого агента. Сказав, що ви ним цікавилися. Ідеться про Томаса Шалбера. Ви підтверджуєте, що знаєте його?
— Так.
— Коли ви бачили його востаннє?
— Учора.
Чоловіки ззирнулися, і молодший поцікавився:
— Ви певні?
Сандра потроху втрачала терпіння.
— Звичайно, я певна.
— Це та людина, з якою ви бачилися?
Вони показали їй посвідчення з фотографією, і Сандра нахилилася, щоб пильніше придивитися.
— Так, дуже схожий, але я не знаю, хто ця людина.
Чоловіки знову ззирнулися, але цього разу були занепокоєні.
