Ловець тіні полностью

Ми народжуємося на світ і помираємо в забутті.

От і з ним сталося саме так. Він народився вже вдруге, але спершу мав померти. Платою за це було забуття: він не знав, хто він.

«Я не існую», — повторював подумки, бо то була єдина відома йому правда.

Куля, що пробила йому скроню, знищила минуле, а разом з минулим — його особистість. Однак не зачепила загальної пам’яті й тих ділянок мозку, що відповідають за мовні навички, а він — от дива! — розмовляв мовами багатьма.

Отой неймовірний талант володіти численними ідіомами був єдиним, що залишалося йому від колишнього себе.

Лежачи в палаті однієї з лікарень Праги, чекаючи дізнатися, хто він такий, якось посеред ночі він раптом прокинувся й уздрів біля свого ліжка сумирного на вигляд незнайомця з ретельно зачесаним набік чорнявим волоссям і молодим юначим обличчям. Той йому всміхнувся й промовив лише одну фразу:

— Я знаю, хто ти.

Оті слова мали подарувати йому полегшення, однак виявилися лише прелюдією до нової таємниці, адже відразу по тому одягнений у темне чоловік поклав перед ним два заклеєних конверти.

В одному, як він пояснив, лежав чек на ім’я отримувача на суму у двадцять тисяч євро й паспорт з вигаданим ім’ям, де бракувало лише фото.

У другому була захована правда.

Чоловік його не підганяв з рішенням, надавши стільки часу, скільки він потребував. Адже не завжди на користь знати про самих себе все, у цьому разі йому надавали другу можливість.

— Подумай як слід, — порадив незнайомець. — Скільки людей мріє опинитися на твоєму місці? Скільком хотілося б, аби амнезія стерла назавжди всі помилки, поразки та болі минулого, щоб розпочати із чистого аркуша, як забажається? Якщо вибереш цей шлях, викинь другий конверт, не розпечатуючи, послухай моєї поради.

Щоб допомогти йому з вибором, чоловік повідомив, що там, надворі, його ніхто не шукав і не чекав. Тому що не було в нього ані сім’ї, ані родичів.

Затим пішов, забравши із собою свої таємниці.